Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?

Вона мовчить. Потім машинально повторює:

— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх, щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.

— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по гроші?

— Заждіть… Я вам поясню.

— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз — забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.

Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я влягаюсь на м'якій ковдрі.

Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.

Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!

І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі, скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:

— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті, — тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти гадаєш?

— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.

— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від цього трусу.

— Ви все жартуєте.

— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу майор.

Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни, підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде старанно оглянуто.

Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно, дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.

Якийсь сторонній споглядальник, коли б у нього вистачило терпіння простежити за моїми діями, міг би подумати, що я ходжу від квартири до квартири просто так, аби лиш побазікати. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, повинен сказати, що я працюю за планом. Наприклад, цього ранку в мене передбачено візити до деяких дам. 1 а оскільки мій зовнішній вигляд такий, що згадані дами могли б це зрозуміти як вияв неповаги з боку влади до їхніх персон, я трохи змінюю свої наміри і йду спочатку до інженера. Застаю його заклопотаним господарськими справами, точніше — приготуванням кави. Цей чоловік таки набуде навичок старої діви, якщо він їх іще не набув. Я не здивуюсь, коли побачу, як він, випивши каву, переверне чашку на блюдце й почне ворожити на кофейній гущі: що йому випаде — дорога чи лист здалеку.

— Заходьте, — запрошує із знайомою вже мені люб’язністю інженер. — Одну лише хвилиночку, я подивлюсь, щоб не википіла кава.

Він зиркає на мене й, певно, у нього вже досвідчене око, бо відразу ж додає:

— Ця історія геть поглинула вас. Якщо хочете скористатися нагодою, можете поголитись. Я особисто не переношу, коли не поголений. Бритва над умивальником… вона чиста.

В тому, що вона чиста, я не сумніваюсь. У цій квартирі все чисте. Чисте, але помреш з нудьги, як сказав хтось.

— Хоч це з мого боку не дуже делікатно, — кажу я, — але ваша пропозиція слушна. Сподіваюсь, що користування чужою бритвою не буде витлумачено як підкуп.

Наглядаючи за кавою, Славов кидає ту саму репліку, яку я тільки-но чув нагорі:

— Ви все жартуєте.

— Я жартую, а от інші не жартують. В одному місці тобі підсовують гроші, в другому пропонують поцілунок…

Знімаю піджак, розв'язую краватку й починаю намилюватись перед дзеркалом над умивальником. Аж потім чую відповідь Славова:

— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.

— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю