Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Слухайте, Димов. Я не люблю брехунів. Така в мене професія. Вони завдають мені багато прикростей. Але коли брехун нахабний, я його зовсім не можу терпіти. Це означає: якщо такому, як ти, випало зустрітися з таким, як я, — наступна зустріч уже не відбудеться.

Димов піднімає руку, щоб затулитися від променя ліхтаря. Очі його дивляться вбік, наче він розмовляє не зі мною, а з портретом Маринова.

— Я розповів вам усе, як воно є. Якщо ви маєте з цього приводу іншу версію, спробуйте її довести. Хоч я не розумію, куди ви цілите.

— Цілком зрозуміло, куди я цілю.

Димов пробує глянути на мене, але в очі йому блискає промінь світла і він знову відвертає голову до фотографії небіжчика:

— Але, боже мій, якби це справді я отруїв Маринова, то я забрав би ще вчора ввечері все, що мені треба, і не приходив би шукати зараз…

— Дуже логічно, тільки за умови, що після того, як ви підсипали йому отрути, ви залишались у кімнаті аж до моменту смерті. А це хоч і дуже зручно, та не завжди можливо. Саме тому іноді доводиться повертатися на місце дорогої втрати. До того ж я ще не казав, що це саме ви отруїли Маринова. Звідки у вас такі думки?

— Облиште, я не дитина… — махає рукою Димов. — Ви забуваєте, що й моя професія має щось спільне із слідствами, й процесами.

— У такому випадку ви, напевне, розумієте, що в мене є достатньо підстав для того, щоб затримати вас…

Димов мовчить.

— … але мені недавно трапився випадок признатися зовсім в іншому місці й з іншого приводу, що я людина сентиментальна… Тому йдіть спати. Якщо буде потрібно вас затримати, — ви нікуди не втечете.

Адвокат іде до дверей. В його ході немає бадьорості. Амністія, здається, не зовсім заспокоїла його. Що вдієш — людська слабкість: ми завжди прагнемо мати більше, ніж маємо.

Вичікую, поки зачиняться двері, й гашу ліхтар. Немає рації витрачати батарейку, хоч хтозна-коли вона знадобиться мені знову. Ми не в романах, де час од часу виймають із кишень ліхтарі, пістолети й американську гумку.

Кімната знову темна. Іду до вікна й, пойнятий легкою меланхолією, дивлюся у морок саду. Грудень — сумний місяць… А в сусідній кімнаті лунають невиразні голоси, які поступово посилюються й розвіюють мій сум. То скарбник і його вірна подруга. Проснулися й поквапилися зчинити сварку. Причина сварки не зрозуміла, та окремі епітети звучать з дивовижною силою. Ось так. Навіть у кімнаті мерця неспокійно. І все-таки тут не бракує деякого затишку, звичайно, порівняно з мокрими кущами.

Голоси за стіною поступово замовкають. Сварки, хоч які вони захопливі, теж стомлюють. Я, в свою чергу, також відчуваю деяку втому й дозволяю собі присісти на ліжко, де вранці лежав імпозантний небіжчик. У тиші виразно чути цокання будильника. Діла… Час здійснює свій нещадний рух. Життя вкорочується з кожним днем, та нема лиха без добра: з кожним днем наближається час одержання зарплатні. Ці будильники працюють трохи більше двадцяти шести годин… Чи заводить самогубець годинник перед тим, як випити отруту, — ось що цікавить мене. Бо цей будильник, безперечно, завели трохи раніше до того, як настала смертна година. Якщо самогубець — логічна людина, йому треба було б знати, що його піднімуть на страшний суд і без будильника. Але що ж то за логічна людина, яка сама себе вбиває? Щоб я оце завів будильник, а потім ковтав ціаністий калій… Ні, це звучить фальшиво. Небіжчик не був… таким… телепнем.

Я й далі неуважно слухаю цокання годинника, поки усвідомлюю, що до нього додалося ще якесь цокання. Невже з'явився другий будильник? Невже я опинився в райській ері кібернетики, де механізми народжують собі подібних? Та ба, моя радість передчасна: цокання долинає з двору. По алеї дріботять знайомі каблучки. Спочатку швидко й рішуче. Потім тихо й повільно. Згодом стукіт стихає, але крізь засклену стіну зимового саду вже невиразно окреслюється Жаннина постать.

Повертається, мила дитина. Мабуть, почула поклик мого серця. Легкий металевий звук підказує мені, що дівчина пробує відімкнути двері. Ще трохи зусилля — й готово.

Я відносно швидко підводжусь і ховаюсь за велику шафу із дзеркалом. Незручно сидіти отак, мов пень, коли входить дама.

Дама прослизає в кімнату, на мить зупиняється, щоб зорієнтуватися в темряві, і йде просто до мене. Без усяких жартів… вона справді почула моє серце.

Дівчина вже майже біля мене, коли я нарешті встигаю перебороти свою соромливість.

— Люба, — кажу я з доречною в такому випадку ніжністю.

Замість очікуваного ніжного муркотіння чую невиразний зойк.

— Мила дитино! — наполягаю я.

І щоб нарешті просвітлити наші стосунки, вмикаю електричний ліхтар.

— Садист!.. Не сліпіть мені очей!

— Потім, — кажу я з властивою мені добродушністю. — А спочатку знайдемо гроші.

— Які гроші?

— Ті самі, по які ви прийшли. Гроші Маринова.

— Я не прийшла ні по які гроші.

— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це навіть пишеться в книжках…

— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.

— Тоді розповідай.

Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.

Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.

— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й прийшла їх узяти.

— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним шляхом?

— Я