Маска - Володимир Лис

Графиня Войцицька вже знала, що попросить у княгині Чорторийської передати листа її сіятельному небожеві. Вона ще не відала, що стара Софія дуже прихильно поставиться до її долі. Що листа до «збитошного Адася», який піднісся на таку небувалу висоту, буде тут-таки написано. І що за тиждень вона, Ядвіга, поїде разом із дочкою, вірною Пелагеєю і кількома слугами до столиці в старому, купленому ще батьком Юзефа екіпажі. Шлях лежав через величезну засніжену імперію, крізь поліські болота і білоруські ліси, довгий і такий, що лякав, як її невідома доля. Вона ще не знала і не могла, звичайно, знати, що своєю ніжною ручкою у лайковій рукавичці починає підіймати важкий, величезний камінь, який зсуне з місця ще більшу брилу.

IV. Санкт-Петербург. Початок полювання

1

«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-навсього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.

— Уб’ю! — заревів я й щосили буцнув ногою.

Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного — щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.

— Ваше превосходительство, Василь Петрович, — доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. — Ви можете сердитися, але пан…

Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.

Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як Сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою — його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.

— Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, — гундосив він при цьому. — Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.

— Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, — пробурмотів я, та все-таки підвів голову.

Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. „До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса“, — подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.

— Щ-що йому треба, барбосу? — ледь повертаючи язиком, запитав я.

— Не повідомляли-с, — удав освіченого Петрусь, скорчивши при цьому свою мавп’ячу подобину. — А втім, ви можете самі побесідувати з ним…

— Що? — заревів я і кинув у Петруся подушкою. — Ти хочеш, негіднику, щоб я перед його слугою з’явився у такому вигляді?

Петрусь подушку зловив і акуратно поклав, але не мені під голову, а чомусь у ноги. Тут я позіхнув і остаточно зрозумів, що хоч як крутись, а вставати доведеться».

Так колись опише у своїх мемуарах початок цього певною мірою історичного дня сам Василь Слєпньов. Поки що ж, нарешті вставши, одягнувшись і взявши з рук вірного Петруся порцію розсолу, Василь Слєпньов, який мав до того часу звання поручика і посаду чиновника з особливих доручень канцелярії Його Імператорської Величності, поїхав до свого безпосереднього начальника Антона Рибалка. Відділ, в якому служив Слєпньов, наче не існував. На відміну від своїх колег-чиновників, Слєпньов не ходив на службу, але будь-коли мав бути готовим виконати доручення начальника. У них склалися доволі близькі, майже товариські стосунки, хоч Рибалко не раз давав відчути різницю у їхній соціальній ієрархії. Зближувало їх те, що обидва були з України. Прадід Василя — сотник Федір Сліпень — на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша — також сотника — Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя — Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя — Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського — після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.

Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України — Антоном Рибалком.

Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше,