Маска - Володимир Лис
— Може, пішов у село по саджанці чи до своєї тітки, — безтурботно припустив Кшиштоф, — він казав, що тітка щось хворіє.
— Добре, — машинально відповіла графиня.
За кілька годин садівника Гната знайшли повішеним на старому дубі край села. Від палацу дуб затуляв густий ялинник. Той, хто здійснив убивство (якщо це вбивство, а не самогубство), вибрав місце дуже вміло.
Вони так і не дізналися, чи був садівник лише сліпою зброєю в руках злочинця, чи свідомим спільником. А може, навпаки, він дізнався про щось таке, за що й заплатив життям. Вони схилилися до останньої версії, і це було схоже на правду, бо під дубом знайшли сліди іншої людини.
— А якщо він знав, то чому не повідомив нам? — спитала графиня Ядвіга свого чоловіка з очима, повними сліз.
— Це я теж би хотів знати, — тихо відповів граф.
— Але так… Так може виявитися, що…
— Мовчи, — граф лагідно взяв її руку у свою. — Не треба нікого підозрювати. Ми не маємо на це права.
Графиня Ядвіга розуміла, що він заспокоює її. Вона ж запитувала себе — чому? Чому? І не знаходила відповіді, як і чоловік. Був Гнат скромним, мовчазним, у тридцять років залишався самітником і трохи диваком. Якось, кілька років тому, графиня напівжартома спитала Пелагею, чи не хотіла б та заміж за Гната. Пелагея була вдовою, чотири роки тому її чоловік потонув під час льодоходу на Стиру, була бездітною, всю свою нерозтрачену ніжність віддавала маленькій пустунці Ядзі, і графиня щиро бажала їй щастя.
Тоді Пелагея, опустивши очі, відповіла, що вона вчинить так, як звелить їй пані, на те панська воля, але сама вона не бажає йти за Гната, дуже вже він тихий і непримітний, якийсь мовби не від світу цього, хоча садівник, звісно, добрий, на деревах знається, і ягоди лісові в саду прижилися, та й квіти якісь нові вивів. Так, вона помічала, що він небайдужий до неї, але сама Пелагея ну нічогісінького до нього не почуває. Більше до цього питання ні графиня, ні Пелагея не поверталися.
Тепер же, коли вони обшукали невелику комірчину садівника, яка слугувала йому й за житло, нічого підозрілого не знайшли. Все багатство небіжчика — це стіл, ліжко та невеличка стара шафа, яка, виявилося, була вщерть запхана невеличкими вузликами з насінням. У кутку до дверей якось сиротливо притулилися лопата і граблі, на низенькому ослінчику біля них здавалися зайвими старезне дерев’яне відро з водою і така сама старезна кварта, що дісталася садівникові од його батьків. У кишені поношеного сірого сюртука, правда, знайшли акуратно загорнуту у шматину п’ятирубльову асигнацію, але граф тут-таки згадав, що сам нагородив Гната на свято Преображення Господнього за багатий урожай яблук. Отож жодної зачіпки не було, хіба що у шафі за мішечками стояла стріла, дуже схожа на ту, що знайшли у саду першого разу. Але, може, він також знайшов її і комусь сказав, що знає, хто пускає ці стріли? А може, почав про щось здогадуватися? Відповіді не було.
Найжахливішим у цій історії було те, що коли злочинець чимось спокусив Гната, то міг спокусити й інших слуг, а якщо він щось знав, але не сказав, то, крім Гната, могли знати й інші. Ось на що натякала графиня Ядвіга чоловікові, так і не посмівши висловити думку. Виходило, що страх сильніший за відданість слуг, виходить, небезпека чатує на них звідусюди, буквально з усіх шпаринок у палаці, а значить, надії на порятунок майже не залишалося. У всякому разі так, ковтаючи сльози, подумала графиня.
її чоловік, як виявилося, думав майже так само. Ні, він не сидів склавши руки, чим спересердя докоряла йому дружина. Він подумав, чи не звернутися ще раз до Луцька у повітову жандармерію, але відкинув цю спокусу, бо звик покладатися на себе, крім того, не надто любив нову владу. Уночі потай від дружини, захопивши зброю, він виходив із палацу у супроводі Терешка, сподіваючись підстерегти злочинця чи когось із його спільників. Чомусь був певен, що саме цієї ночі станеться щось важливе. Дарма. Вони ходили й ходили садом, по кілька разів обходили палац, виходили на найближчу вулицю; йшли вздовж хат, поверталися і знову вартували сад. Дарма. Лише вітер та їхня обережна хода порушували нічний спокій. Зрідка в селі починали гавкати собаки. А ось графські пси мовчали, і це свідчило лише про одне — нікого чужого поблизу нема. «Але якось же вони проникали в палац?» — запитував себе граф, проте відповіді, як і раніше, не було.
3
Вранці наступного дня біля воріт, які вели до палацу, слуга знайшов ще одну стрілу з намотаним на ній грубим сірим папером.
Прочитавши написане, граф мимоволі здригнувся: за ним стежили, стежили весь час, може, й цієї ночі, коли він виходив полювати на найдикішого і найнебезпечнішого звіра. Найприкріше те, що вони випереджали його думки. Так, цієї ночі він справді вирішив з’їздити до Луцька, таки порадитися з повітовим начальством, а перед цим звернутися по допомогу до сусідів. Тут він уперше завважив, що за цей місяць ніхто із сусідів навідувався до них. А в записці його попереджували, що будь-які дії потягнуть за собою страшну смерть дочки і дружини. Він остаточно зрозумів, що від нього чекають повної капітуляції, хочуть, щоб він сам добровільно здався невидимому ворогу. Невидимому? Граф гірко посміхнувся. Вдень він непомітно осідлав коня і помчав до лісу. З вікна палацу графиня бачила все, і вона наказала начальнику гайдуків Кшишкові доганяти графа. Кшишко швидко повернувся і сказав, що граф Юзеф суворо наказав йому бути в палаці й охороняти графиню Ядвігу.
Цей стрімкий чвал назустріч небезпеці був лише актом відчаю, адже граф нікого не зустрів. Нікому не треба його життя, потрібні його страждання, його добровільне зречення цього світу.
Він повернувся аж під вечір, втомлений і злий. Після вечері, залишившись із дружиною наодинці, Юзеф Войцицький попросив його вислухати. Графиня вкотре за останні дні затремтіла, бо підозрювала, про що буде розмова. І не помилилася.
— Я все обміркував, — сказав граф. — Виходу у нас немає.
— Що ти хочеш сказати? — скрикнула графиня.
— Він хоче, щоб я йому здався.
— Здався? Ні, ні. Ні!
Графиня Ядвіга схопила чоловіка за руку. Думка про те, що чоловік заради неї і дочки готовий пожертвувати собою, розчулила її. І водночас жахнула! Це був вечір сліз і такого болю в серці, що, здавалося, увесь світ
