Убивчий білий - Джоан Роулінг
На неї щойно наставляли зброю. Усе здавалося нереальним. На баржу і з баржі ходила поліція, але то був просто гамір, луна... аж тут Робін зрозуміла, що поруч стоїть Страйк, і він здався єдиною хоч так-сяк справжньою людиною.
— Як ти дізнався? — спитала вона крізь холодну грудку серветки.
— Дотумкав за п’ять хвилин по тому, як ти пішла. Останні три цифри в номері, який я побачив, коли ти показувала мені повідомлення буцімто від Метью, були такі самі, як в одному з тих одноразових номерів. Я кинувся за тобою, але ти вже пішла. Лейборн вислав поліційні авто, а я дзвонив і дзвонив без упину. Чого ти не брала слухавки?
— Я вимкнула звук, а телефон був у сумці. А тепер він на дні каналу.
Робін кортіло випити чогось міцного. «Може,— мляво подумала вона,— тут таки є десь поблизу бар...» Але в бар її ніхто не пустить. Попереду — довгі години знову в Нью-Скотланд-Ярді. Свідчення доведеться давати довго. Доведеться детально переповісти останню годину. Робін почувалася такою виснаженою!
— Як ти дізнався, що я тут?
— Подзвонив Іззі та спитав, чи в Рафаеля є знайомі неподалік цього вигаданого бару, куди він тебе запросив. Вона мені й сказала, що в нього була багата подружка-наркоманка, яка має тут баржу. В нього закінчувалися сховки. Поліція вже два дні стежить за його квартирою.
— І ти знав, що револьвер незаряджений?
— Сподівався, що незаряджений,— виправив Страйк.— Власне, він міг перевірити і перезарядити його.
Він пошукав у кишені цигарки. Пальці, коли підкурював, трохи тремтіли. Страйк затягнувся, а тоді сказав:
— Ти оце збіса добре вчинила, що змушувала його розмовляти так довго, Робін, але коли наступного разу тобі писатимуть з незнайомого номера, в біса добре буде передзвонити і дізнатися, хто на тому кінці. І щоб ніколи — ніколи! — ти більше нічого не розповідала підозрюваному про своє особисте життя.
— Ти не проти дати мені дві хвилинки,— попросила Робін, притискаючи холодну серветку до набряклої і закривавленої губи,— щоб я пораділа, що жива, а тоді вже починай?
Страйк випустив струмінь диму.
— Так, це справедливо,— відповів Страйк і незграбно обійняв її однією рукою.
Минув місяць
Епілог
Твоє минуле мертве, Ребекко. Воно не має більше над тобою влади — не має нічого спільного з тобою, яка ти є тепер.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Почалися й минули Параолімпійські ігри, і вересень робив усе можливе, щоб змити спогади про довгі літні дні, розмальовані в національні кольори, коли Лондон багато тижнів ніжився у промінні всесвітньої уваги. Дощ барабанив у високі вікна «Брасерїї» на Чейн-Воку, змагаючись із Сержем Генсбуром, який мугикав «Чорний тромбон» з прихованих динаміків.
Страйк і Робін прийшли разом і тільки встигли сісти, як з’явилася в лопотінні тренчу від «Бурберрі» та промоклої парасольки дещо розхристана Іззі, яка обрала цей заклад через його близькість до власної оселі. Парасоля трохи постояла, а тоді впала.
Відколи справу було розкрито, Страйк говорив з клієнткою всього один раз, і то недовго, бо Іззі була в шоці та стресі й не дуже воліла говорити. Сьогодні зустрічалися на прохання Страйка, бо у справі Чизвелла лишався один незавершений елемент. Коли домовлялися про спільний обід, Іззі сказала Страйкові по телефону, що мало виходить на люди після арешту Рафаеля. «Не можу дивитися людям в очі. Це все так жахливо».
— Як ти? — стривожено спитала вона, коли Страйк підвівся з-за накритого білою скатертиною столика і вона обійняла його мокрими руками.— І ой, бідолашна Робін, мені так шкода,— додала вона і сама оббігла стіл, щоб обійняти ще й її.
Далі підійшла неусміхнена офіціантка взяти в неї мокрі плащ і парасолю, й Іззі збентежено мовила:
— О так, беріть, дякую. Я собі пообіцяла не плакати,— сказала Іззі, сівши, а тоді схопила зі столу серветку і притиснула до повних сліз очей.— Вибачте... постійно отаке... Так стараюся не ганьбитися...
Вона прочистила горло і випростала спину.
— Просто я в такому шоці,— прошепотіла вона.
— Ще б пак,— сказала Робін, а Іззі відповіла слабенькою усмішкою.
«Cest l’automne de ma vie,— співав Генсбур.— Plus personne ne m'etonne...»[17]
— Ви без проблем знайшли це місце? — спитала Іззі, шукаючи опори у звичній світській розмові.— Гарно тут, правда ж? — додала вона, запрошуючи їх помилуватися прованським рестораном, про який Страйк, щойно увійшовши, подумав, що це ніби квартира Іззі, перекладена на французьку. На чисто-білих стінах висіли чорно-білі фото, стільці й лави оббиті червоною й бірюзовою шкірою, навколо — старомодні канделябри з бронзи та скла, з рожевими абажурами.
Повернулася офіціантка з меню, запропонувала обрати напої.
— Може, зачекаємо? — запропонувала Іззі, вказуючи на порожній стілець.
— Він запізнюється,— відповів Страйк, якому дуже кортіло пива.— Можна й замовити щось.
Зрештою, дізнаватися вже не було чого. Сьогодні був день пояснень. Щойно офіціантка пішла, запала незграбна мовчанка.
— Ох, чорт, навіть не знаю, чи ти чув,— раптом мовила до Страйка Іззі з виглядом людини, яка з полегшенням вдається до звичних пліток.— Шарлі поклали до лікарні.
— Он як,— озвався Страйк з незацікавленим виглядом.
— Так, постільний режим. У неї щось там сталося — підтікання амніотичної рідини... та й узагалі за нею хотіли краще наглянути.
Страйк кивнув без жодного виразу на обличчі. Стидаючись, що їй цікаво, Робін промовчала. Принесли напої. Іззі, надто знервована, щоб звертати увагу на незацікавленість Страйка темою, яка їй самій видавалася безпечним предметом, до якого обоє мають інтерес, провадила:
— Чула, що Яго аж сказився, коли прочитав у газетах про вашу зустріч. Мабуть, радий, що вона опинилася в такому місці, де за нею можна...
Тут Іззі нарешті побачила на обличчі Страйка щось таке, що змусило її відступити. Ковтнула вина, роззирнулася, чи не підслуховують за іншими столиками, і спитала:
— Поліція тримає вас у курсі, я правильно розумію? Вам відомо, що Кінвара в усьому зізналася?
— Так,— відповів Страйк,— ми чули.
Іззі похитала головою, очі наповнилися слізьми.
— Це все так жахливо. Друзі не знають, що й казати... я досі в це не вірю.
