Точка обману - Ден Браун
Хоча президент Захарій Герні і провів у Білому домі три з половиною роки, він майже завжди почувався чужим у цьому лабіринтові люстр, старожитностей та озброєних охоронців з морської піхоти США. Однак зараз, швидко йдучи до Західного крила будівлі, він почувався навдивовижу чудово. Він не йшов – він летів над плисовою килимовою доріжкою.
Кілька членів персоналу Білого дому підвели голови, коли до них наблизився президент. Герні помахав їм рукою і привітав кожного по імені. Ті відповіли хоча й чемно, але якось неохоче, явно вичавивши з себе посмішки.
– Доброго ранку, пане президент.
– Приємно вас бачити, пане президент.
– Здрастуйте, сер.
Йдучи до свого кабінету, президент почув за спиною перешіптування. У Білому домі поволі починався бунт. За останні кілька тижнів розчарування на Пенсільванія-авеню, 1600 досягло тієї точки, коли Герні почав нагадувати собі капітана, який намагається вивести корабель із зони шторму, а команда у цей час замислила збунтуватися.
Президент не винуватив їх. Його команда наполегливо працювала на перемогу на майбутніх виборах, аж раптом їм здалося, що президент не зміг як слід прийняти пас, втратив м’яча і розгубився.
«Невдовзі вони все зрозуміють, – запевнив себе Герні. – Невдовзі я знову стану героєм».
Він шкодував, що так довго доводиться тримати персонал у невіданні, але цього разу секретність мала вирішальне значення. У здатності зберігати таємниці Білий дім мав репутацію найбільшого базікала у Вашингтоні.
Герні увійшов до приймальні Овального кабінету і підбадьорливо махнув своїй секретарці.
– Сьогодні вранці ви чарівні, Долорес.
– І ви також, сер, – відповіла вона, обдивляючись його звичний одяг з неприхованим несхваленням.
– Я хотів би, щоб ви організували мені зустріч, – мовив він, понизивши голос.
– Зустріч із ким, пане президент?
– З усім персоналом Білого дому.
Секретарка спантеличено поглянула на нього.
– З усім персоналом? З усіма 145 працівниками?
– Саме так.
– І що – відразу?
– А чом би й ні? Призначте зустріч о четвертій дня.
Секретарка кивнула з таким виглядом, наче догоджає пацієнтові психіатричної лікарні.
– Добре, сер. А яка тема зустрічі?
– Я маю сьогодні ввечері виступити зі зверненням до американського народу. І я хочу, щоб члени мого персоналу почули це звернення першими.
Раптом на обличчі секретарки з’явився пригнічений вираз, наче вона внутрішньо була готова до цього моменту, але все одно страшенно боялася його настання. Стишивши голос, вона спитала:
– Пане президент, ви знімаєте свою кандидатуру?
Герні вибухнув сміхом.
– Ні, Долорес! Навпаки – я збираюся відчайдушно битися, чорт забирай!
Тінь сумніву пробігла обличчям секретарки. Усі засоби масової інформації наперебій твердили, що президент збирається зняти свою кандидатуру.
Він заспокійливо кивнув їй.
– Долорес, ви чудово попрацювали на мене останні кілька років, і тепер я розраховую, що впродовж наступних чотирьох років ви працюватимете так само чудово. Ми втримаємо Білий дім. Присягаюся.
З виразу обличчя Долорес було видно, що вона й сама хоче вірити почутому.
– Дуже добре, сер. Я повідомлю персонал. Зустріч о четвертій.
Увійшовши до Овального кабінету й побачивши увесь свій персонал, що набився до оманливо маленької кімнати, Зак Герні не зміг стримати посмішки.
Хоча за багато років цей знаменитий кабінет дістав багато прізвиськ – «Сортир», «Лігво Діка», «Спальня Клінтона», найбільше Герні подобалося прізвисько «Пастка для телепнів». Воно здавалося найбільш доречним. Коли новачок заходив до Овального кабінету, розгублення наставало майже відразу. Симетрія кімнати, трохи вигнуті стіни та хитро розташовані входи й виходи – усе це давало відвідувачам ілюзію того, що їм зав’язали очі, кілька разів обкрутили, а потім знову розв’язали очі. Часто після зустрічі в Овальному кабінеті яке-небудь велике цабе підводилося, тисло руку президентові – і вирушало прямісінько до комірчини. Залежно від того, як минула зустріч, Герні або відразу ж зупиняв гостя, або весело чекав, поки той потрапить у ніякове становище. Президент завжди вважав, що найвизначнішою деталлю Овального кабінету був мальовничий орел, зображений на овальному килимі кімнати. У пазурах лівої лапи орел стискав оливкову гілку, а правої – стріли. Мало хто з непосвячених знав, що в мирний час орел дивився ліворуч, на оливкову гілку. Але під час війни орел якимось загадковим чином повертав голову праворуч – у напрямку стріл. Традиційно про механізм, що забезпечував цей нехитрий трюк, знали лише президент і завгосп. І Герні дізнався, що секрет загадкового орла був на диво простим. У комірчині у підвалі зберігався дублікат, і прибиральник просто міняв килими пізно вночі.
І тепер, дивлячись на мирного орла, що повернув голову ліворуч, Герні з усмішкою подумав, що йому слід було б поміняти килими на знак тієї маленької війни, яку він збирався розпочати проти сенатора Седжвіка Секстона.
Американський підрозділ «Дельта» – єдина військова одиниця, якій президент гарантував повну непідвладність законодавству США.
Президентська директива номер 25 гарантує військовослужбовцям «Дельти» «свободу від усякої юридичної відповідальності», зокрема і від передбаченої Актом «Posse Comitatus» – законом, за яким під кримінальну відповідальність підпадає кожен, хто застосує військову силу з метою особистої вигоди, порушення закону, а також для несанкціонованих таємних операцій. Членів загону «Дельта» ретельно відбирали з Групи розробки методів бойового застосування озброєнь і техніки – секретної організації у структурі військ спецпризначення, що квартирувалися у Форт-Брегг, штат Північна Кароліна. Військовики підрозділу «Дельта» – натреновані вбивці. Вони є фахівцями зі спецоперацій, порятунку заручників, несподіваних нападів та знищення секретних підрозділів супротивника.
Через те що завдання, виконувані підрозділом «Дельта», зазвичай пов’язані з високим рівнем секретності, традиційну багатоступінчасту систему управління часто «скорочують» або обходять на користь одноосібного командування: один керівник несе відповідальність за управління цим підрозділом так, як вважає за потрібне. Зазвичай цей керівник є військовиком або урядовцем достатньо високого рангу чи впливу, щоб виконувати поставлене завдання. Операції підрозділу «Дельта» санкціонуються на найвищому рівні, а після виконання місії військовики ніколи про неї не згадують – ні між собою, ні в розмовах з командирами інших підрозділів спецназу.
Вилітаємо. Воюємо. Забуваємо.
Групі «Дельта», закинутій аж за вісімдесят другу паралель, ні з ким не треба було воювати. Вона просто спостерігала.
Дельта-Один мусив визнати, що наразі це було найдивовижнішим завданням із тих, які йому доводилося виконувати, але він уже давно призвичаївся не
