Точка обману - Ден Браун
Рейчел відчувала нудоту увесь час, поки «томкет» не набрав висоту сорок п’ять тисяч футів і не вирівнявся. Зусиллям волі вона відвертала думки. Дивлячись на океан під ними, до якого було аж дев’ять миль, Рейчел раптом відчула себе страшенно самотньою.
А попереду пілот розмовляв з кимось по радіо. Коли розмова скінчилася, Вейн Лусіджен повісив мікрофон і різко повернув винищувач праворуч. Потім машина пірнула майже вертикально вниз, і Рейчел здалося, що її шлунок виконав сальто-мортале. Нарешті літак знову вирівнявся.
«Дякую, що попередив, піжоне», – простогнала Рейчел і простягнула руку по пакет.
– Вибачте, пані, але мені щойно дали засекречені координати місця, де має відбутися ваша зустріч із директором НАСА.
– Зараз угадаю, – мовила Рейчел. – Ми летимо на північ?
– А звідки ви знаєте? – здивувався пілот.
Рейчел зітхнула. З цими пілотами, вченими на комп’ютерних тренажерах, усе ясно.
– Хлопче, зараз дев’ята ранку, а сонце – праворуч. Отже, ми прямуємо на північ.
У кабіні на хвилю запала тиша.
– Так, пані, ми летимо зараз на північ.
– А чи далеко ми летимо?
Пілот перевірив координати.
– Приблизно три тисячі миль.
Рейчел аж підскочила на своєму сидінні.
– Що?! – Вона відразу ж спробувала уявити мапу, навіть не пригадуючи, який об’єкт ВПС чи НАСА може розташовуватися так далеко на півночі. – Це ж не менше чотирьох годин польоту!
– З нашою теперішньою швидкістю – так, – погодився Лусіджен. – А зараз – дивіться.
Не встигла Рейчел рота розкрити, як він змінив конфігурацію крил винищувача на стрілоподібну, зменшивши таким чином опір повітря. Ще мить – і Рейчел знову влипла у спинку сидіння, бо літак рвонув уперед так, неначе до цього непорушно стояв на місці. За хвилину вони вже мчали зі швидкістю майже 1500 миль за годину.
У Рейчел замакітрилося в голові. Винищувач буквально розривав небо із запаморочливою швидкістю, і на жінку накотила хвиля нудоти. У глибині свідомості слабким відлунням озвався голос президента. Запевняю вас, Рейчел, що ви ніколи не пошкодуєте, погодившись допомогти мені в цій справі.
«От і вір після цього політикам», – подумала Рейчел і простягнула руку по пакет.
Хоча сенатор Секстон і недолюблював плебейський бруд таксомоторів, він навчився спокійно ставитися до нечастих моментів приниження, що супроводжували його дорогою до слави. Потворне таксі компанії «Мейфлауер», яке щойно доставило його на нижній поверх підземного гаража готелю, забезпечило сенаторові те, чого не міг дати розкішний лімузин, – анонімність.
Він з приємністю візначив, що на майданчику було пустельно, лише кілька запилених авто виднілися серед лісу бетонних колон. Рушивши пішки навскоси, сенатор поглянув на годинник.
11:15 ранку. Прекрасно.
Чоловік, із яким мав зустрітися Секстон, був поведений на пунктуальності. А зважаючи на те, кого цей чоловік представляв, Секстон нагадав собі, що його візаві може бути чутливим та пунктуальним до будь-чого, що могло наверзнутись йому на думку. Секстон помітив білий мінівен «Форд Віндстар», припаркований точнісінько в тому самому місці, що й під час їхніх попередніх зустрічей: у східному кутку гаража, за низкою сміттєвих баків. Сенатор волів би зустрітися з цим чоловіком у номері люкс нагорі, але розумів необхідність перестороги. Якби друзі цього чоловіка були недбалими, то ніколи б не стали тими, ким вони були зараз.
Ідучи до мінівена, Секстон відчув уже знайому легку нервозність, яка завжди супроводжувала ці зустрічі. Зусиллям волі розслабляючись та розправляючи плечі, він сів на пасажирське сидіння і привітно кивнув. Але темноволосий пан на водійському сидінні навіть не посміхнувся. Йому було сімдесят, але його лице майже без зморщок випромінювало жорсткість та силу – як і належить керівникові цілої армії відчайдушних фантазерів та жорстоких і безжальних підприємців.
– Зачиніть двері, – грубо кинув чоловік.
Секстон зробив, як було сказано, елегантно проігнорувавши виявлену до нього неввічливість. Зрештою, цей чоловік представляв тих, хто мав справу з величезними сумами грошей, значну частину яких нещодавно кинули на те, щоб поставити сенатора Седжвіка Секстона на поріг наймогутнішого владного кабінету у світі. Сенатор поволі прийшов до розуміння того, що ці зустрічі були не стільки нарадами для вироблення стратегії, скільки щомісячним нагадуванням – як багато завдячував він тепер своїм благодійникам. Ці люди розраховували на пристойний прибуток від своїх інвестицій. Секстон мусив визнати, що «прибуток» звучить занадто грубо й нахабно; але, як це не дивно, саме прибуток і перебуватиме в межах його компетенції, якщо він здобуде Овальний кабінет.
– Наскільки я можу судити, – почав Секстон, знаючи звичку свого співрозмовника відразу ж братися до справи, – було зроблено ще один внесок?
– Так. Як і раніше, ви мусите використати ці фінанси виключно на потреби своєї кампанії. Ми раді були бачити, що рейтинги змінилися на вашу користь, тому можна дійти висновку, що ваші менеджери витрачають наші гроші ефективно.
– Ми швидко набираємо темп.
– Як я вже сказав вам по телефону, – зауважив старий, – я переконав іще шістьох зустрітися з вами сьогодні увечері.
– Прекрасно, – прокоментував Секстон і подумки викроїв час у своєму графіку.
Співрозмовник подав сенаторові теку.
– Ось їхня інформація. Вивчіть її. Вони воліють, щоб ви конкретно ознайомилися з їхніми інтересами, і хочуть знати, чи зможете ви посприяти. Пропоную вам зустріти їх у себе вдома.
– У мене вдома? Але ж я зазвичай…
– Сенаторе, ці шестеро керують компаніями, які розпоряджаються ресурсами, що набагато перевищують ресурси тих людей, з якими ви вже зустрічалися. Їм є що здобувати і є що втрачати. Я чимало постарався, переконуючи їх зустрітися з вами. Ці люди потребують особливого поводження. Персонального підходу, так би мовити.
Секстон швидко кивнув на знак згоди.
– Безперечно. Я організую зустріч у себе вдома.
– Ясна річ, для цих людей має бути забезпечена повна конфіденційність.
– Для мене теж.
– Тоді нехай вам щастить, – мовив старий. – Якщо сьогоднішня нарада пройде успішно, то стане вашою останньою зустріччю. Ці люди самі зможуть забезпечити все необхідне для того, щоб виборча кампанія сенатора Секстона переможно завершилася.
Секстонові сподобалися ці слова. Він упевнено посміхнувся старому.
– Друже, якщо нам поталанить, то день виборів стане нашою спільною перемогою!
– Перемогою? – Старий скривився і, нахилившись до Секстона, погрозливо зауважив: – Завести вас до Білого дому – це лише перший крок до перемоги, сенаторе. Гадаю, ви про це не забули.
Білий дім – один із найменших президентських особняків
