«Мені пощастило, – подумав він. – Домігся. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».
Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім іще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова торкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.
Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч із Енді Халлідеєм.
Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.
– Гав! – гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.
Його давній друг – його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом – підскочив і повернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.
– Слухай, про…
– Що ти зробив? – запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. – Що ти зробив?
Морріс очікував на зовсім інше вітання. Він присів.
– Те, про що ми говорили. – Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.
– Я не маю з то…
Морріс приніс із собою коричневий паперовий пакет, який узяв на кухні. З нього він дістав один із записників Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик.
– Зразок. Один із цілої купи. Їх щонайменше півтори сотні. Я ще не встиг перерахувати, але це справжній джек-пот.
– Прибери! – знову зашипів Енді, як персонаж поганого шпигунського кіно. Його очі бігали з боку в бік, але весь час поверталися до записника.
– Ідіот, убивство Ротстайна на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс», усі канали лише про нього й торочать.
Ця звістка приголомшила Моррі. Тіло письменника мали знайти ще тільки за три дні, а то й за шість. Поведінка Енді була ще більш дивною. Він нагадував зацькованого щура.
Морріс зобразив на обличчі те, що, як він сподівався, приблизно виглядало, як звична для Енді посмішка типу «я такий розумний, що мені самому із собою нудно».
– Заспокойся. У цій частині міста люди постійно носять записники. – Він кивнув у бік Гавернмент-сквер з іншого боку дороги. – Он, дивись.
– Але не в шкіряних палітурках! Господи! Домоправителька Ротстайна знала, у чому він пише, і в газеті сказано, що сейф у нього в кімнаті зламаний і порожній. Прибери… це!
Моррі, навпаки, підштовхнув його ближче до Енді, так само обережно, щоб не зачепити кави. Енді почав його дедалі більше й більше дратувати – діставати, як сказав би Джиммі Ґолд, – але разом із тим він відчув якесь збочене задоволення, коли його друг весь заціпився на стільці, ніби це був не записник, а пляшечка із чумними бактеріями.
– Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезія. Я погортав, поки їхав в автобусі…
– В автобусі? Ти що, здурів?
– …і, мушу сказати, не в захваті, – вів далі Морріс, ніби не почувши. – Але це його вірші, можна не сумніватися. Написано власноруч. Дуже цінна річ. Ми говорили про це. Кілька разів. Говорили, як…
– Прибери!
Моррісу неприємно було в цьому зізнатися, але параноя Енді почала передаватися і йому. Він сховав записник у пакет і похмуро подивився на давнього (і єдиного) друга.
– Я, узагалі-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок.
– Де решта? – і, перш ніж Морріс устиг відповісти: – Не важливо. Не хочу знати. Ти хіба не розумієш, що ці штуки зараз – найгарячіша новина? Ти – гаряча новина!
– Я не гарячий, – сказав Морріс, але це було неправдою, принаймні з фізичної точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашіли вогнем. Енді поводився так, ніби наклав у штани, а не скоїв злочин століття.
– Ніхто не зможе пов’язати мене з Ротстайном, і я розумію, що ми не зможемо їх одразу продати приватним колекціонерам. Я не такий тупий.
– Продати їх кол… Моррі, ти взагалі себе чуєш?
Морріс схрестив руки на грудях і кинув погляд на друга. Принаймні колишнього друга.
– Слухай, ти поводишся, ніби ми цього не обговорювали. Ніби ми не планували.
– Ми нічого не планували. Це були просто фантазії, я думав, ти розумієш це!
Що Морріс розумів, так це те, що Енді Халлідей саме так і скаже в поліції, якщо його, Морріса, схоплять. А Енді очікував, що його схоплять. Уперше Морріс чітко усвідомив, що Енді НЕ гігант думки, який охоче приєднається до нього в екзистенційному акті порушення закону, а просто чергова посередність. Продавець із книжкової крамниці, лише на декілька років старший за самого Морріса.
Тримай при собі свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррісу за дві хвилини до смерті. Ти звичайний злодій, друже мій.
У скронях почало пульсувати.
– І як я одразу не здогадався! Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що – суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.
Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.
Енді подався вперед, щоки пашіли, але, перш ніж він устиг щось сказати, з’явилася офіціантка із серветками.
– Дозвольте, я витру, – сказала вона й витерла зі столу каву.
Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива,
