Може, там і немає нічого цікавого, окрім старого запліснявілого вереття… Тільки навіщо комусь потрібно було ховати скриню зі старим одягом? Набагато простіше її спалити або віддати на благодійність.
Є лише один спосіб це з’ясувати.
Піт глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря й потягнув. Скриня залишилася на місці, стара ручка загрозливо рипнула, але Піт надихнувся. Він зрозумів, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бік. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тіни й різко висмикнув його, бо той не хотів випадати самостійно.
Він став навколішки (подумки нагадавши собі, щоб потім не забути джинси або випрати, або закопати глибше в шафі) і вп’явся поглядом у діру. Одне кореневище обплело задню частину скрині, ніби тримаючи рукою. Узявши лопату, міцніше вхопився за держак і став рубати корінь. Той був товстим, і кілька разів доводилося робити перепочинок, але зрештою його вдалося перерубати. Відклавши лопату, Піт знову взявся за ручку. Скриня вже сиділа в землі не так міцно, ще трохи – і вискочить. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин на одинадцяту. Мама, напевно, під час перерви зателефонує додому, аби дізнатися, як він почувається. Нічого, якщо він не відповість, вона вирішить, що він просто спить, і все ж таки, подумав Піт, удома треба буде перевірити автовідповідач. Знову піднявши лопату, він заходився копати навколо скрині, відкидати землю й рубати тонке коріння. Потім знову взявся за ручку.
– Цього разу ти в мене вилізеш, – вимовив він уголос. – Цього разу точно.
Потягнув. Скриня виїхала на нього так несподівано й так легко, що він, напевно, повалився б разом із нею, якби не стояв із широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись із діри. Згори вона була вся вкрита рештками дрібних корінців і грудками бруду. Спереду проглядалися застібки, старомодні застібки, як на валізці для сніданку якогось робітника. І ще був великий замок. Піт знову взявся за ручку, і цього разу та не витримала, зламалася. «Нічого собі!» – виголосив Піт, дивлячись на свої руки. Вони почервоніли й пульсували.
Що ж, чи раз, чи два – одна біда (ще одна мамина приказка). Він, як ведмідь, обхопив скриню й посунувся разом із нею назад. І тут-таки вона вийшла зі своєї схованки на світ, імовірніше, уперше за багато років – сирий і брудний пережиток минулого з іржавими застібками. Завдовжки десь футів зо два з половиною[6], а завглибшки ніяк не менше за фут[7]. Може, і більше. Піт підняв її за край і вирішив, що важить вона, напевно, фунтів шістдесят[8], це половина його власної ваги, тільки неможливо визначити, що з цього є її власною вагою, а що вагою вмісту. Принаймні це були не дублони. Якби скриня була повна золота, він би не зміг її витягнути й тим більше підняти.
Він розстібнув защіпки, спричинивши маленькі зсуви бруду, і схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком і долотом. Потім, якщо він усе ж таки не відкриється – а він, найімовірніше, не відкриється, – доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуєш, не впізнаєш…
Він узявся за кришку, і та, квилячи брудними петлями, піднялася. Пізніше він припустить, що хтось купив цю скриню не новою і, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тієї хвилини він просто дивився. Він не відчував мозолів на одній долоні, не відчував болю в спині та стегнах, не помічав крапельок поту, які скочувалися його забрудненим землею обличчям. Він не думав ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Не думав він і про їхні сварки, принаймні тоді.
Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав її нутрощі від вологи. Під ним Піт побачив щось схоже на записники. Ребром долоні він протер дугу, подібно до склоочисника, на вкритій дрібними крапельками пластиковій плівці. Так, це були записники, добротні, здається, навіть у справжніх шкіряних палітурках. На вигляд – сотня, не менше. Але це ще не все. Крім записників, там лежали пачки, схожі на ті, які приносила мама, коли переводила в готівку чеки. Піт підняв плівку та втупився в наполовину заповнену скриню. На пачках було надруковано: «ГРЕНАЙТ СТЕЙТ БАНК» і «Друг із вашого рідного міста!». Пізніше він помітить певні відмінності між цими пачками й тими, що мама отримувала в «КОРНБАНК ЕНД ТРАСТ»: жодної адреси електронної пошти й жодного слова про користування платіжною карткою, – але зараз він просто дивився. Серце його калатало так, що перед очима з’явилися чорні цятки, які пульсували, і він навіть злякався, що ось-ось знепритомніє.
Цього тільки бракувало! Лише дівчата непритомніють.
Можливо, але в нього справді голова йшла обертом, і тільки зараз він зрозумів, що після того, як відкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, він шумно видихнув і знову вдихнув. Йому здалося, що повітря пройшло крізь нього всього, до кінчиків пальців на ногах. У голові поясніло, але серце закалатало ще сильніше, та ще й руки затрусилися.
Ці банківські пачки порожні. Ти ж розумієш це, так? Люди знаходять гроші в книгах й у фільмах, але не в реальному житті.
От тільки вони не здавалися порожніми. Вони скидалися на туго набиті.
Піт простягнув руку до однієї з них і здригнувся, почувши шурхіт на другому березі струмка. Він розвернувся й побачив двох білок, які, мабуть, сприйнявши тижневу відлигу за прихід весни, пустували серед мертвого листя. Пересмикуючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево.
Піт повернувся назад до скрині й узяв одну з банківських пачок. Клапан не був запечатаним. Він підчепив його пальцем, який неначе задубів, хоча в самого температура підскочила, напевно, градусів до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона відкрилася, Піт зазирнув у неї.
Гроші.
По двадцять і п’ятдесят доларів.
– Господи Боже ти мій, – прошепотів Піт Сауберс.
Він витягнув банкноти та спробував їх перерахувати, але руки в нього так тремтіли, що випустили кілька штук. Гроші розлетілися по траві, і, поки він їх збирав, його запаленому мозку примарилося, що з однієї купюри йому підморгнув Улісс Грант.
Перерахував. Чотириста доларів. Чотириста доларів тільки в одній цій пачці, а тут таких десятки.
Він запхав гроші назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтіли сильніше, ніж у дідуся Фреда в останні рік-два його життя. Він поклав пачку в скриню й обвів божевільними, виряченими очима кружину. Звуки дорожнього руху, які завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цій зарослій ділянці землі, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острів скарбів, це було місто з мільйоном
