Тіна сказала:
– Ой, зачекайте, я знаю, від кого це.
Усі повернулися до неї. Піт раптом весь запалав. Вона ж не могла дізнатися, адже так? Звідки їй знати? Тільки він сам, як дурень, сказав їй про скарби, і…
– Від кого, люба? – запитала Лінда.
– Від того фонду, що татові допомагав. Напевно, у них ще гроші знайшлися, ось вони їх і роздають.
Піт беззвучно видихнув, і тільки після цього зрозумів, що не дихав.
Том погладив її волосся.
– Вони б не стали надсилати готівку, гарбузику. Вони шлють чеки. А ще цілу купу бланків для заповнення.
Піт підійшов до плити.
– Зроблю какао. Хтось бажає?
Виявилося, усі бажають.
Конверти далі надходили.
Вартість переказу збільшувалася, але сума ніколи не змінювалася. Ні багато ні мало – зайві шість тисяч доларів на рік. Не бозна які гроші, але без податків і їх саме вистачало, аби родина Сауберсів не загрузла в боргах.
Дітям заборонили про це розповідати.
– Тіна все одно розбовкає, – одного вечора сказала Лінда Тому. – Ти й сам знаєш. Вона розповість своїй пришелепкуватій подружці Еллен, і та розбовкає по всьому світу.
Але Тіна зберегла таємницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив більше не пускати її до своєї кімнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але здебільшого через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки.
Піт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвір поза розхитаною дошкою в комірчині. Приблизно раз на чотири тижні він діставав п’ятсот доларів і клав у свій рюкзак разом із конвертом із надрукованою адресою. Декілька дюжин таких конвертів він заздалегідь підготував на шкільному комп’ютері в кабінеті комерційної освіти й роздрукував їх одного разу пізно ввечері, після шкільної спортивної олімпіади, коли в кабінеті нікого не було.
Він використовував різні поштові скриньки, щоб відсилати конверти містеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчинністю з майстерністю досвідченого шахрая. Він досі боявся, що мати колись про все дізнається, почне забороняти (можливо, навіть наполегливо), і знову все буде, як раніше. І тепер усе не ідеально, авки-гавки іноді траплялися, але, думав він, напевно, немає таких родин, де б усе було ідеально, хіба тільки на цьому старому каналі «Нік ет Найт».
Тепер вони дивилися й «Нік ет Найт», і «Картун нетворк», і «Ем-Ті-Ві», тому що, леді й джентльмени, кабельне телебачення повернулося!
У травні сталася ще приємна новина: тато влаштувався на півставки в нове агентство нерухомості на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослідник». Що це таке, Піт не знав, та йому було начхати. Тато міг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютері, справа ця приносила трохи грошей, і решта була не важлива.
А важливі були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010-го (коли нарешті було спіймано виконавця так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони здавалися не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.
Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.
Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.
Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій вулиці. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер із тропічними птахами на абажурі, старі номери журналів «Ред бук» та «Гуд хаускіпінг», перев’язані мотузкою, стос смердючих, покритих цвіллю ковдр.
Піт склав записники в дальньому кутку й накрив їх ковдрами, але спочатку взяв перший-ліпший, сів під однією з двох лампочок, що бовталися під стелею, і розгорнув. Почерк був похилий і досить дрібний, але акуратний і легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Піту незвичайним. Хоча він дивився на першу сторінку, на ній нагорі стояв обведений у кружечок номер 482, і це змусило його подумати, що така нумерація тривала не після однієї, а після півдюжини інших записників. Півдюжини, не менше.
Розділ 27
Підсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять років тому; той самий застиглий пивний запах, змішаний зі смородом обори й відчутною домішкою дизельного палива зі стоянок вантажівок, які розтягнулися вздовж кордону цієї половини великої порожнечі Небраски. Стю Логан теж не змінився. Той самий білий фартух, те саме підозріло чорне волосся, і навіть та сама краватка з папугами й пальмами стягує червону шию.
– Диви, ніяк Джиммі Ґолд завітав, – сказав він і посміхнувся своєю старечою неприязною усмішкою, яка говорила: нам начхати одне на одного, але давай удамо. – Прийшов віддати боржок?
– Так, – відповів Джиммі й торкнувся задньої кишені, у якій лежав пістолет. На дотик він був маленький; штучка, здатна – за правильного використання й сміливості – сплатити всі борги.
– Тоді заходь, – запропонував Логан. – Випий, а то ти геть запорошений.
– Так, – сказав Джиммі. – А разом із випивкою я б…
З вулиці долинув сигнал машини. Піт підскочив і почав винувато озиратися, ніби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машині? Що як вони знайдуть його тут із записниками? Весь план може провалитися.
Він запхнув записник під ковдри (фе, ну й сморід) і підповз до люка, кинувши погляд на портфелі. Зараз на них немає часу. Коли він спустився сходами, через різку зміну температури від задушливої спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Піт поспіхом прибрав драбину, штовхнув її нагору й зіщулився, коли старий люк, рипнувши іржавої пружиною, з ляскотом став на місце.
Він пішов у ванну і визирнув на під’їзну доріжку.
Нікого. Хибна тривога.
Дякувати Богові!
Піт повернувся на горище й забрав портфелі. Сховав їх
