Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.
— Стій, де стоїш, — цикнув на Льоньку.
— Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.
— Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?
— Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.
— Знаю, — Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. — Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.
Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом — мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.
— Дякую, дядя Офіцер…
— Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.
Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…
Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.
А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.
Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.
Не помилився.
4
— Не знаю, для чого я це зробив і для кого.
Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав — потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:
— Смачно, — тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: — Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?
— Не відмовлюся, — стримано відповів Ігор.
Розумів — майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:
— Можна. Як цукерка.
— А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?
— Бо я — офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…
— У мене в господарстві всякої тварі по парі, — гмикнув Божич. — Учора воно професор. Сьогодні — суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…
— Який прилад?
— Думаєш, я когось слухав? Сачки, думали профілонити. Задурити мені голови своїми університетськими освітами. А ми, знаєш, університетів не закінчували, отак. Норму не виконав — пайку не отримав. Ще раз не виконав — БУР, там для філонів саме місце. Хто не здох із переляку, так сокиру з пилкою освоїв — куди там нашим мужикам. У нас же, бач, трудовий табір. Перевиховуються, мать їх. Колись же випустять, зможуть нормальну роботу знайти. Це якщо про колишніх професорів, — майор зробив другу затяжку, уважно подивився на кінчик цигарки. — Я тут опером поставлений. Старшим. Хіба не знаю, як тебе блатні прозвали? Кликуху в табір запустили, ти сам хіба увагу не звернув? Тепер ти у нас Офіцер назавжди. Ну, це все балачки, — Божич милостиво підсунув до Ігоря через стіл білий прямокутник тонкого паперу й кисет. — Валяй, пригощайся. Бо ти молодець, Вовк. Справжній вовк, не помилився я в тобі.
— Ви про що, громадянине майор?
— Блатні тебе визнали. Сам Балабан. Так себе не кожен поставить, далеко не всякий.
Відчувши наближення пастки, Ігор знову вирішив нічого не говорити, дуже вчасно заглибившись у процес скручування цигарки. Божич пильно стежив за процесом, коли Вовк скінчив — простягнув йому свій бичок. Акуратно взявши недопалок двома пальцями, Ігор затягнувся й відразу закашлявся: тютюн виявився не лише ароматним, а достобіса міцним. Не те, щоб Ігореві не доводилося курити такого ядерного. Він узагалі давно не курив із задоволенням, перебиваючись, чим Бог пошле й навіть часом опускаючись до відвертого шакалення.
— Що, смачно? — майор запитав так, ніби кашель в'язня дійсно стурбував його всерйоз.
— Ага, — відповів Ігор, впоравшись із бухиканням. — Спасибі, громадянине майор.
— Це я тобі, можна сказати, дякую за те, що втесався до блатних. Свої люди в цьому кодлі мені ох, як потрібні. Був один такий, Жора Теплий. Чув?
Вовк кивнув.
— І що ти про нього знаєш?
— Зголосився на фронт, коли викликали. Закони їхні порушив.
Про втечу Теплого з передової Вовк про всяк випадок вирішив промовчати, хоча якщо запитають — звісно скаже. Арештантське життя навчило якомога менше говорити, й то не важливо, з ким.
— А не казав тобі ніхто, що Жора Теплий мені таку саму розписку намалював, як ти зараз напишеш?
— Теплий? Працював…
— Ага, — кивнув Божич. — У них це називається зсучитися. Чув напевне? Та чув, чув. Цей сучий син боявся, що його розколють. Було, чого боявся, виникла там одна слизька ситуація… Словом, блатні, дружки твої, на нього ось–ось могли подумати. Тому й здриснув наш Жора Теплий на війну добровольцем, кров'ю змивати провину. А, хер би з ним, то діло наживне. Тепер поряд з Балабаном ти в мене будеш, надійна людина. Унікальна, можна сказати. Не з блатних, законами не пов'язаний, а вони тобі довіряють, підпускають до себе. Станеш моїми особистими очима й вухами, Вовк. Діло ж благородне. Не дамо кримінальним злочинцям заводити в таборі свої порядки. Вважай, там твоя лінія фронту. Або — що в
