Знову зиркнувши на всі боки, аби зайвий раз переконатися, що до їхньої сутінкової розмови нікому нема діла, Ігор, все ще долаючи огиду, підступив до Льоньки так близько, як міг собі дозволити, засунув руки глибоко в кишені табірного бушлату, цикнув крізь зуби:
— Тобі чого від мене треба? Куди ти не хочеш?
— Заступіться, — проквоктав Рохля.
Навіть сам спробував підійти. Та, наштовхнувшись на погляд Ігоря, лишився там, де стояв. Тільки ще більше втягнув голову в плечі, заскавчав знову:
— Ви у них в авторитеті. Я ж бачу, знаю…
— У кого я в авторитеті? Ти можеш по–людськи, не мекати?
— Дядя Балабан вас, дядю Офіцер, поважає. Інші теж… Ну, хто біля нього…
— Це не означає, що я в авторитеті у блатарів, — відрубав Вовк.
— Але вас послухають, — Рохля вже ледь стримував сльози. — Скажіть їм, щоб не брали мене з собою. Мені на волю скоро, не хочу я… Боюся…
Терпець Ігореві почав уриватися.
— Слухай, тьотя. Або ти кінчаєш нити й внятно даєш розклад, або я пішов. Мені з такими, як ти, базари терти не в жилу. Так краще розумієш?
Льонька зовсім по–дитячому шморгнув носом. Хлюпнуло, й Вовка від того вкотре пересмикнуло від огиди. Хоч в окопах, на передовій, та й у неволі, доводилося бачити й чути ще й не таке лайно.
— Ага. Тільки я сказати боюся. Думати про це теж страшно, дядя…
— Раз так — бувай. Бійся далі.
Ігор рішуче крутнувся на каблуку старого, підбитого знизу для міцності саморобними підковками кирзака.
— Вони мене з'їдять, — видихнув Рохля, тут же писнув: — Мама…, — і після короткої паузи: — Мамочка…
Вовк різко повернувся. Такий неприхований страх не завжди бачив на фронті. А лиця в'язнів — доходяг відбивали всяке, але переляк Льоні виглядав не інакше, як передсмертним.
— Якого хріна ти мелеш?
— Правда–правда, дядя Офіцер, — видно, видушивши з себе потрібні слова разом зі страхом, Льонька заторохтів з придихом: — Вони підуть на втечу. Дядя Балабан і дядя Коля Голуб. Ви не знаєте, ніхто тут не знає… Дядя Балабан дуже хворий, йому недовго лишилося. Каже — не хоче в зоні помирати. Не так повинні вмирати справжні злодії. Йому тут чалитись ще два роки. Закопають, каже, як собаку — і нема Балабана. А на волі треба різні справи залагодити… Потім уже померти. Так він собі захотів.
Вовк наморщив лоба, намагаючись перетравити почуте. Що ж, старого злодія він знав недовго. Та спілкуватися за цей час довелося чимало. Можна, навіть треба не вірити таким, як Рохля. Або вірити, та не до кінця. Ділити сказане навпіл, як не на чотири частини. Проте все почуте цілком відповідало способу мислення Прохора Савеловича Ігнатова на прізвисько Балабан. Хоч Льонька говорив своїм противним голосом, за сказаним явно вчувалися знайомі балабанівські інтонації та поняття.
Ти глянь, хворий. А так не помітно. Тримається огірком, зовні дасть фору молодшим. Так, у всякому разі, здавалося Ігореві. Аж бач, і тут не слава Богу. Хоче померти на волі, зробивши великий ковток. Якщо вийде, потрапить Балабан у легенду чи навіть пісню. Почнуть згадувати незламного старого авторитета–законника в наступних поколіннях. Ще, глядиш, кам'яну брилу обтешуть та на могилку поставлять. Точно не бреше Рохля. У подібних вчинках Балабан увесь. Але раз каже правду, то…
— До чого тут ти? І чому ти вирішив, що тебе хтось хоче з'їсти?
— Дядя Голуб звелів мені йти з ними. Третім.
— То й що? А Голуб у цій історії яким боком?
— Він коротку паличку витягнув. Тягнули десятеро. Один тільки з Балабаном міг іти, інші втечу прикривали.
— Пощастило Голубу.
— Хто знає, хто знає, дядя Офіцер… Вони ж… ми ж можемо далеко не забігти. Тут хіпіш почнеться. Кум не овечка, на раз прорахує, що про плани Балабана блатні знали. Затягає, може навіть розстріляти, за співучасть. З нього станеться, це такий звір, такий звір…
— Який уже є. Гаразд, ти так і не пояснив мені: сам яким боком? Жеребок тягнув, разом із дорослими?
Рохля вкотре хлюпнув носом.
— Я кабанчик.
— Хто?
— Краєм вуха чув… Випадково… Спершу зрадів, коли з собою позвали. Потім… Їм ховатися доведеться, довго, так думаю. Харчів не напасешся. Ось для чого мене беруть. Кабанчик це називається, я знаю. Дядя Голуб якось похвалився — один товариш його ще до війни, коли ноги зробив із Магадану, так само із кабанчиком рвонув. Ходили потім чутки… не дуже хороші… Знайшли товариша, з сідниць та ляжок цілі шматки м'яса… той…
Навіть бувалий у бувальцях Вовк після такого ледь стримав нудоту. У горлі запершило — підступив жовч. І прийшло чітке розуміння: хай би як це дико не звучало, вгодований табірний служка говорить зараз чистісіньку правду. Бо має всі підстави боятися за своє нікчемне життя.
— Відмовся, — сказав Ігор, проковтнувши грудку в горлі.
— Не можу. Тоді вони мене на місці на піку посадять.
— Для чого?
— Бо я в курсах… Блатні не викажуть один одного. А я в них чужий, коли про таке йдеться. Іншого кабанчика знайдуть, тільки той знати про свою долю не буде. Я ж випадково почув, правда, випадково…
— Не скигли. Схоже, тобі хоч як амба.
— Нічого не схоже, дядя Офіцер. Точно — амба.
Льонька тяжко дихав. Ігореві здалося — він чує, як б'ється серце хлопчини. А ще зрозумів: огидний він, цей Рохля, та чомусь неохота, аби старий та молодий кримінальники поласували ним, пересиджуючи погоню в тайзі.
— Від мене чого хочеш?
— Поговоріть із дядею Балабаном. Вас він послухає… Я так думаю… За мене тут ніхто не заступиться. Комизитися почну — заріжуть просто так. З ними піду — заріжуть, наче свиню. Спіймають нас із собаками — застрелять, бо втікачі. Вони ж зі мною тягтися за такого розкладу не будуть. Кинуть, і якщо вівчарки не порвуть чи автоматники не дострелять, у БУРі ребра переламають. Розтопчуть чобітьми, не виживу я,
