Нові коментарі
У середу у 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Детективи » Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
почув, рука завмерла, пучки розтиснулись, тютюн посипався на стіл.

— Що в тебе є?

— Умова, — тепер голос Ігоря звучав твердіше та впевненіше.

Складені в пучку пальці потерлися один об один, струшуючи рештки тютюнових крихт.

— У цьому кабінеті… На цьому табірному пункті… Ніде в Солікамську зеки не ставлять умов табірній адміністрації. І якщо я тебе пробачаю, Вовк, то лише…

— Прохання. Не умова — одне прохання. Для мене важливе, раз нема іншого вибору. Просто допоможіть, громадянине майор.

Тут Вовк зрозумів, як праві ті, хто каже про електрику в повітрі. Здається, ще трохи — й коротке замикання, вибух, катастрофа.

— Припустимо. Я до тебе поки нормально ставлюся. Чого хочеш?

Напруга повільно почала спадати. Ігор відчув, як по спині тече велика противна крапля поту.

— Ви говорили — читали мою справу. Вивчали, наводили довідки… Можливості ж у вас є. Дружина моя, Лариса. Син Юра. Куди писати — не знаю. Ну, хотів би їм писати, один лист на… не знаю… скільки там мені можна… якщо можна…, — слова й думки чим далі, тим більше плуталися, та мовчання й увага Божича надавали куражу. — Мені б знати, де вони тепер. З Києва евакуювалися кудись за Урал чи в Сибір, у дружини в тих краях далекі родичі. Виїхали ще влітку сорок першого, я наполіг, натиснув, організував… Можу сказати, на яку адресу писав раніше. Так легше шукати, правда ж?

Майор пожував губами. Зітхнув, наче щойно закінчив тяжку марудну роботу. Знову взявся до цигарки, крутив, заклеїв язиком, підкурив, затягнувся.

— Смачно, — і без переходу. — Шукати для тебе, Вовк, я нічого й нікого не збираюся. Заслужити треба. І взагалі, засуджені аж у такі стосунки з адміністрацією не вступають. Але послужний список у тебе… Та й ситуація цікава. Перший фронтовик у моєму хазяйстві, все таке… Довідки наведу. Обіцяю. І листа своїм зможеш написати. Тут, у кабінеті. Під моїм контролем. Я його сам прочитаю. Годиться?

— Лади. Отоді й розписку зробимо. За одним рипом, — підхопив Вовк, остаточно осмілівши.

— Наглий ти. Подобаєшся мені. Спрацюємось, — майор великодушно підсунув йому через стіл кисет і папірець. — Кури. Тільки тут. І пішов у барак. Я тебе викличу, як щось знатиму. Дивись, ти слово дав. Слово офіцера.

3

Того хлопчину звали Леонідом.

Прізвища Ігор не знав й не надто цим переймався. У таборі всі, навіть не кримінальники, а звичайні «мужики», відгукувалися лише на прізвиська. Низенького вісімнадцятирічного кишенькового злодія тут прозвали Рохлею, і спілкуватися з ним широкому загалу не рекомендувалося. Він належав до категорії табірних парій, так званих пєтухов, і тиснути йому руку або просто підтримувати стосунки означало самому потрапити до відщепенців. З усіма не надто приємними для чоловіка наслідками. Але випадок Льоньки — Рохлі був не зовсім типовим.

Це Вовк дізнався, коли нові знайомі дали повний розклад по звичаях у таборі.

Просвітницьку роботу вів старий досвідчений ростовський злодій Прохор Чуракін, більше відомий, як Проша Балабан. Знайомство кримінальників із Ігорем почалося швидко й майже відразу після того, як він переступив нарешті поріг бараку — місця, яке щонайменше на п'ять наступних років мало бути його домом. Привітавшись, запитав стримано, де вільне місце: тюрма й пересилка дечому вже встигли навчити, ставши своєрідним початковим класом освіти каторжанина. Коли вказали, пройшов, спершу — присів, потім — приліг на нари. Вечоріло, розумів — завтра разом із іншими піде на роботу. Валити ліс або ще кудись, куди розподілить бригадир із числа засуджених. Тхнуло тюрмою, брудним та кислим, запахи давно в'їлися в одяг та шкіру. Змити це не вдалося ані холодною, ані неймовірно жаданою гарячою водою. Здається, тюрма лишиться з ним, у ньому та довкола нього назавжди.

Ігор прикрив очі. Нікому в бараку не було жодного діла до чергового товариша по нещастю. Напівморок сопів, смердів, зітхав, стогнав, кашляв, тихо й незрозуміло перемовлявся, час від часу щось жував, відригував, пускав вітри — словом, поводив себе так, як організм великої дикої тварини. Тепер і Вовк — його частина.

Оскільки за часом не стежив, не міг згодом точно сказати, коли саме до нього підійшли, аби покликати до Балабана. Ігор враз відчув рух поруч, миттю розплющив очі, реагуючи на небезпеку, стрімко сів, спустивши ноги з нар та готуючись до будь–якого розвитку подій. Тривога виявилася марною. Замість загрозливого ворога ядуча барачна півтемрява щербато посміхнулася. Гостре, хитре й водночас дитяче лице стриженого під машинку незнайомця дивилося зверху вниз цілком дружньо. Око з помітним більмом підморгнуло, і щербатий коротко пояснив, де і хто хоче його побачити.

Злодії в законі, справжні господарі табору, займали дальній куток, де трималися невеличкою громадою та стежили за життям бараку. Місце, де розташувався старий Балабан, взагалі відгородили від цікавого ока новою ковдрою. Сам смотрящий був жилавим, доволі бадьорим чоловіком, чий вік на око визначити було непросто. Судячи з усього, злодійство давно стало його головною професією, а тюрми й табори — звичним місцем перебування.

Невеликий досвід спілкування з кримінальниками дав Ігорю можливість зрозуміти: зараз, коли йде війна, професійним злочинцям значно простіше пересидіти тут, аніж ризикувати на свободі зловити у військовий час кулю прямо на місці скоєння злочину. Розстрілювати без суду вимагав виданий та підписаний самим Сталіним ще восени сорок першого відповідний указ. Закони ж кримінального світу вимагали, аби з волі в'язнів гріли. Працювати разом із усіма той таки закон забороняє, і злодії — законники та їхня обслуга зі статусом нижче освоїлися в таборах навіть краще, ніж їхні подільники по той бік колючого дроту .

Розмова з Балабаном виявилася на диво короткою. Звелася в основному до монологу битого злодія, Ігореві ж доводилося лише слухати. Що ще робити в цій ситуації, крім мовчки кивати й з усім погоджуватись, поки не придумав. Зате чітко усвідомив: місцеві злодії вирішили висловити йому повагу. Насамперед Спершу Балабан запропонував чифірю — густу, виварену в бляшаному кухлі концентровану чайну заварку, почав без зайвих церемоній:

— Чекали, коли вийдеш. Нам не по поняттях з тими, хто за політичною статтею. Але ж вороги народу — вони слабкі, доходяги. Сидять собі, наче миші, про Карла Маркса перетирають. Ти молоток, справжній бродяга. Гарно вертухая мусорського отоварив. За це тобі від людей велика уважуха. Сиди спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. У разі, як хату[5] поміняєш, — маляви перед тобою підуть. Той, хто мусорам ворог, нашому брату перший кореш.

— Нікому

Відгуки про книгу Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: