Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

— Ще є свідчення міс Гапер, — нагадав він лейтенантові, — ви сказали, що вона бачила Роя, коли той виходив із квартири. Якщо вона це повідомить, окружний прокурор захоче вникнути у справу детальніше. Він навіть може знайти плямку.

Моріллі всміхнувся і мовив:

— Нехай міс Гапер вас не хвилює. Я подбаю про неї. Знаю, чим вона займається у вільний час, і знаю, що їй не захочеться давати свідчення. Спритні юристи типу Сема Крейла можуть вивернути її життя навиворіт. Я натякнув їй про таку ймовірність, і вона погодилася мовчати.

Нік нахилився вперед, аби струсити попіл із сигари.

— Лейтенанте, ви ж розумієте: шанси один до ста, що це Рой убив дівчину, — проказав він тихо. — Якщо вона справді була вбита, значить, хтось уникне покарання за умови, що вбивця не Рой.

— Убивцею буде ваш брат і ніхто інший, якщо окружний прокурор дізнається про плямку крові, містере Інгліш. Можете поставити на це останній долар. Тому вбивця у будь-якому випадку уникне покарання, — і він розвів руками. — Зрештою, як ви вирішите, так і буде. Якщо вас це влаштовує, я згадаю про плямку у звіті, але оскільки ви ніколи не забували про мене, я подумав, що повинен вам віддячити, коли мені вже випала така нагода.

Інгліш глянув на нього.

— Дуже гарно з вашого боку, лейтенанте. Я цього не забуду. Вважаю, що про плямку на килимі краще не згадувати.

— Домовилися, — піднявшись, сказав Моріллі. — Завжди радий допомогти, містере Інгліш.

— Зачекайте, — мовив Нік ніби мимохідь, — ви ж маєте забрати виграш за ставкою, правильно? Не нагадаєте, скільки там, лейтенанте?

Моріллі провів великим пальцем уздовж вузьких, чорних, як смола, вусів, а тоді сказав:

— П’ять тисяч, містере Інгліш.

Нік усміхнувся:

— Невже так багато?

— Якщо додати все разом, — сухо відповів Моріллі.

— Ну що ж, я завжди віддаю борги. Вважаю, що все повинно бути оплачено. Сподіваюся, лейтенанте, вас влаштує готівка?

— Це було б чудово.

Інгліш увімкнув перемикач на селекторі.

— Гарі? Не переймайся тією маленькою справою, яку я тобі доручав. Я сам подбаю про лейтенанта Моріллі.

— Гаразд, містере Інгліш.

Вимкнувши перемикач, він підійшов до сейфа, вмонтованого у стіну.

— У вас тут все чудово організовано, містере Інгліш, — констатував Моріллі.

— Приємно чути від вас похвалу, — бізнесмен відчинив сейф, вийняв дві пачки банкнот і кинув їх на стіл. — Розписки не треба.

— Вам вона і не знадобиться, — відповів Моріллі, швидко пробігшись пальцем по грошах, перевіряючи їхню кількість.

— А якщо окружний прокурор не повірить вашому звітові? — запитав Інгліш, знову сідаючи за стіл. — Він може відправити когось зі своїх людей оглянути квартиру, а вони знайдуть плямку крові.

Лейтенант усміхнувся.

— Можу запевнити вас, містере Інгліш, що плямки більше нема. Про це я подбав, — і він попрямував до дверей. — Мені негоже затримувати вас більше ні на мить. Краще повернуся до відділку і напишу звіт.

— До зустрічі, лейтенанте, — попрощався Інгліш і полегшено видихнув, коли Моріллі вийшов, зачинивши за собою двері. — Будь я двічі проклятий, — сказав він м’яко, — якщо він — не сучий вимагач.

5

Інгліш помітив сенатора ще з дверей ресторану; той сидів сам за кутовим столиком, його тонке симпатичне обличчя було похмурим і скривленим через нетерпіння та роздратування.

Сенатор Генрі Б’юмонт, невисокий і худорлявий, мав 65 років. Його зморшкувате обличчя віддавало жовтизною, але очі були сталево-сірі й гострі, мов голки. Генрі був надто амбітним і прагнув стати колись президентом. Генрі починав своє доросле життя з миття пляшок в аптеці, чим неймовірно пишався. Перша світова війна дала йому змогу проявити себе справжнім лідером, і Генрі завершив службу зі званням майора, отримавши дві нагороди, щоправда, низькорангові. Цілком випадково він потрапив у поле зору лідера демократів, тодішнього мера Чикаго, і на знак пошанування його військових заслуг отримав роботу з нагляду за автомобільними дорогами. Саме тоді він познайомився із Ніком Інглішем, який шукав інвестиції для свого гіроскопа. Б’юмонт йому допоміг, увівши в коло респектабельних підприємців. Коли Інгліш остаточно осів у Ессекс Сіті, він згадав про Б’юмонта і запропонував профінансувати його виборчу кампанію на посаду голови виконавчої влади округу. Б’юмонт радо погодився і завдяки грошам Інгліша досяг успіху.

Нік швидко зрозумів, що бізнес, який так стрімко розвивається, потребує впливового друга в політиці. І хоча Б’юмонт не був надто охочим допомагати, він усе ж усвідомлював свій борг перед Інглішем і докладав зусиль, коли той цього вимагав.

Згодом Інгліш вирішив посадити Б’юмонта у крісло сенатора. Конкуренція була жорсткою, але гроші в поєднанні з безжальною рішучістю принесли чудовий результат — Б’юмонт став сенатором. І тепер він збирався домагатися переобрання за шість місяців, через що дуже нервувався.

Адміністратор поспішив до Ніка, поки той стояв у дверях, і поштиво скерував його вузьким проходом до столика сенатора. Прямуючи за адміністратором, Інгліш відчував, що кожен у цьому вишуканому ресторані замовк та зацікавлено його розглядає.

Він давно звик до такого, але сьогодні ці погляди були не просто зацікавленими: сенсаційна новина про самогубство брата спровокувала безліч пліток.

— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш, — сказав сенатор уїдливим голосом, коли Нік наблизився до столика.

Інгліш, важко глянувши на нього, сів.

— Треба було затриматися, — сказав коротко. — Що будемо їсти?

Поки сенатор вибирав страви, адміністратор вклав у руки Інгліша конверт.

— Це принесли для вас десять хвилин тому, містере Інгліш, — прошепотів він.

Нік кивнув, замовив непросмажений стейк із кров’ю, зелений горошок та півпляшки «Бордо», а тоді розірвав конверт і прочитав поспіхом написаний текст:

«Усе під контролем. Коррін виступила прекрасно. Вердикт: самогубство через нервовий зрив. Додаткового розгляду не буде. Сем».

Нік поклав записку в кишеню, і на його обличчі проступила холодна, ледь помітна усмішка.

— Що сталося з твоїм братом? — запитав сенатор, тільки-но адміністратор відійшов. — Що, чорт забирай, він накоїв?

Інгліш здивовано глянув на нього.

— Рой останні кілька тижнів прямував до нервового зриву, — тихо відповів сенаторові. — Я застерігав, що він працює забагато. Врешті-решт перевтома далася взнаки, і він знайшов для себе простий вихід.

Сенатор фиркнув. Його обличчя стало темно-червоним.

— Не годуй мене цим лайном, — сказав він люто, але не підвищуючи голосу. — Рой жодного