Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
— Десь по четвертій, але я не люблю багато спати.
— Дурня. Звичайно, що любиш. Йди після обіду додому і відіспися.
— Але справді, містере Інгліш... — почала вона.
— Це наказ, — він сухо перебив дівчину. — Робота зачекає. Ти й так постійно працюєш. Тебе підмінить Гарі, якщо буде потрібно.
— Він також працював допізна, — тихо нагадала Лоїс. — Усе нормально, містере Інгліш. Я зовсім не стомилася. Ми саме рахуємо, скільки заробили на поєдинку.
Інгліш пригладив темне волосся і насупився.
— Чорт забирай! Я зовсім забув про поєдинок. І що там?
— Гарі підсумує для вас результати десь за півгодини.
— Добре. Тепер про вчорашнє. Знайшла щось цікаве?
— Нічого особливого, містере Інгліш. Я проглянула документи. Жодних справ від серпня.
Інгліш спохмурнів.
— Ти впевнена? Давай прикинемо. Я купив йому цей бізнес у березні, так?
— Так, містере Інгліш. Я знайшла листи, датовані липнем, але далі — жодних листувань.
— Ну і чим він займався останні дев’ять місяців?
Лоїс похитала головою.
— Контора була ніби зачинена. Ніщо не надходило, нічого не відсилали. Зрештою, у документах нема жодних копій листів.
Інгліш задумливо потер підборіддя.
— А щодо його справ? Були якісь записи?
— Він працював із вісімнадцятьма справами від квітня до кінця липня. Дванадцять із них — розлучення, три — зниклі люди і три — сімейні розслідування. Але після липня — жодного запису і жодної нової справи.
— А що в бухгалтерії?
— У сейфі — бухгалтерська книга. Я зробила копії від березня до липня. Книгу не забирала, бо поліції це би не сподобалось. Я принесла копії, хочете глянути?
— Скільки він у середньому заробляв?
— Доларів 75 на тиждень.
Інгліш скривився.
— Це дрібниці. А якісь надходження після липня?
Вона заперечно похитала головою.
— Ну і як він спромігся утримувати свій будинок за 75 доларів на тиждень? — протягнув задумливо Нік. — Ти хочеш сказати, що від серпня бізнес Роя не приніс ані цента?
— Може, він тримав інші бухгалтерські книги, містере Інгліш, але в тих, що я знайшла, від серпня — ніяких надходжень.
Інгліш знизав плечима.
— Ну добре. Ще щось?
— Підставка для аркушів в одній із шухляд. Я думаю, звідти забрали листки із записами, залишивши тільки чисті.
Інгліш зацікавлено глянув на неї.
— Звідки така впевненість?
— Через пил. Із лінії пилу було видно, що там лежало значно більше аркушів. Це, звичайно, припущення, але мені здається, що частину з них забрали зовсім недавно.
— Може, підставка належала попередньому власникові?
— Мені вона видалася новою, містере Інгліш.
Нік відштовхнув крісло, піднявся і почав ходити кімнатою.
— Цікаво, цікаво... — протягнув він після тривалої паузи. — Отже, ніякого руху від торішнього серпня донині. Правильно?
— Так, якщо листів і досьє за цей період ніхто не забирав.
— В офісі паперів не спалювали?
— Ні.
— Добре, Лоїс, дякую. Вибач, що змусив тебе затриматися так довго. Будь гарною дівчинкою і після обіду йди додому. На сьогодні є щось важливе?
— Дві зустрічі до обіду, міс Ненкін та містер Бернштейн, обід із сенатором о пів на другу, а також пошта й кілька контрактів на підпис. А ще Гарі хотів показати баланс і результати поєдинку.
— Давай почнемо з пошти. Потім покличеш Гарі, — Інгліш глянув на годинник. — Я маю ще півтори години, а тоді займуся сенатором.
— Гаразд, містере Інгліш.
Лоїс вийшла й одразу ж повернулася з поштою, сіла за стіл та підготувалася записувати.
Інгліш швидко надиктував листи, глянув на контракти, які завізував Сем Крейл, підписав їх і штовхнув стіс паперу до Лоїс.
— Тепер поклич Гарі.
Гарі Вінс, блідуватий, із синяками під очима, з трохи напруженим виглядом увійшов до кабінету Інгліша. Той, глянувши на нього, всміхнувся.
— Працювати допізна — це не твоє, Гарі. Виглядаєш досить кепсько.
— І почуваюся так само, — вимучено всміхнувся Гарі. — Я підбив баланс. Чистими маємо двісті сімдесят п’ять тисяч.
Інгліш кивнув.
— Непогано. Ти поставив на Джоя, Гарі?
Той заперечно похитав головою.
— Я забув.
Нік різко глянув на нього.
— Що з тобою коїться? Невже ти не хочеш заробити? Я ж казав: ти не програєш.
— Я хотів, містере Інгліш, — сказав Гарі, — але закрутився, і це вилетіло мені з голови.
— Чак он тисячу заробив. А Лоїс ставила на Джоя?
— Не думаю.
— Ви безнадійні, — стенув плечима Інгліш. — Ну, але то ваші проблеми. Я можу підказати вам про можливість заробити, але не більше. О, згадав. Сьогодні забіжить Моріллі. Дай йому три сотні з мого витратного рахунку. Він також виграв, зробивши ставку.
— Добре, містере Інгліш.
Нік викинув недопалок.
— Ти колись думав про одруження, Гарі? — раптом запитав він.
Гарі застиг, відвівши погляд.
— Ні, а що? Вважаю, ще зарано.
— Ну, а хоч подружка у тебе є? — всміхнувся Інгліш.
— Я просто ще не мав часу зайнятися цим, — тихо мовив Гарі.
— Тобі скільки? Тридцять два, тридцять три?
— Тридцять два.
— То знайди час, — розсміявся Інгліш. — До мене стояла ціла черга, коли я був удвічі молодшим за тебе.
— Добре, містере Інгліш.
— Може, у тебе занадто багато роботи? Га?
— О ні, містере Інгліш. Нічого подібного.
Бос глянув на нього спантеличено і знову знизав плечима.
— Зрештою, це твоє життя. Звіт відправ до Еспрі, нехай його завізує. У мене зараз обід із сенатором, оце так задоволення...
Гарі не встиг узятися за клямку, як запищав селектор. Інгліш натиснув перемикач.
— Прийшов лейтенант Моріллі, містере Інгліш, — почувся голос Лоїс. — Він хоче поговорити.
— Гарі його зустріне, — відповів Інгліш. — Я збираюся на обід.
— Він наполягає на зустрічі саме з вами, містере Інгліш. Каже, це важливо і терміново.
Нік незадоволено повагався.
— Добре, запрошуй його. Маю ще десять хвилин. Скажи Чаку, хай підготує автомобіль, — Інгліш вимкнув перемикач і сказав до Гарі: — Не забудь про гроші, віддаси Моріллі, коли він вийде від мене.
— Так, містере Інгліш, — Вінс відчинив двері, пропускаючи Моріллі до кабінету.
— Ви дуже невчасно, лейтенанте, — буркнув Нік, поки Гарі зачиняв за собою двері. — Я виходжу за п’ять хвилин. Що сталося?
— Я вирішив, що