— …Але «Діяння Іринея» згадав, а Його Високопреосвященство виявився уважним читачем. Ці «Діяння» є в бібліотеці Болонського університету, де я працював.
— І ви вірите, брате Гільйоме, що в окрузі Пам’є діє та сама погань, із якою боровся Святий Іриней?
— Я вірю, отче, що в окрузі Пам’є зіткнулися дикі марновірства місцевих вівчарів з хитрими задумами декого із числа людей досить грамотних і освічених. Але Його Високопреосвященство вірить в інше. Він бажає, щоб я довів присутність в окрузі Пам’є самого Ворога й підготував показовий процес.
Отець Сугерій сповільнив хід, і я повідомив йому те, що почув на завершення нашої розмови з Орсіні, коли ми вже під’їжджали до Сен-Дені.
— Приклад Пам’є має показати всій Церкві небезпеку підступів Ворога й послужити приводом для створення особливої служби, підпорядкованої безпосередньо Риму. Ця служба здійснюватиме самостійне розслідування випадків знахарства та єресі.
— Самостійна служба? — абат проказав це повільно, але таким тоном, що я поквапився підвестися.
— Так, отче. Самостійна служба, яку в Римі хочуть назвати Найсвятішим Звинуваченням.[13] Вона буде вищою за місцеву церковну й… королівську владу.
— Королівську?
Отець Сугерій злякано кліпнув, та відразу ж його обличчя змінилося. Очі засвітилися недоброю посмішкою, губи викривилися, щоки почали наливатися червоним. Таким нашого найдобрішого абата ми бачили рідко, хіба що в тих випадках, коли він отримував послання з Парижа про чергову дурнувату витівку нашого Найхристияннішого Короля.
— Рим бажає створити самостійну судову систему на території Королівства Французького!
— Не лише у Франції, — спробував докинути я, — але й у всіх католицьких…
— Королівства Французького! — вперто повторив абат, і очі його блиснули молодим запалом. — Цей італієць, цей нащадок горлорізів із Кампаньї…
Я вирішив перечекати й просто помилуватися отцем-абатом. Мене, та й усіх інших завжди дивувало, як міг отець Сугерій, котрий, здавалося, по вуха загруз у перебудові головного храму Сен-Дені, у чварах із приводу околишніх лісів, у сварках із бравими рубаками де Корбей, у збиранні з миру по нитці перлів для Великої Дароносиці — керувати Королівством Французьким. У Парижі він бував нечасто, навіть листи посилав туди не щотижня…
— І це перед Хрестовим походом, коли Його Величності доведеться залишити Францію, коли Її Високість, забувши про свій обов’язок, готова зрадити інтереси королівства[14], коли цей безбожний англієць…
Абат шумно зітхнув і зробив швидкий жест. Я не повірив своїм очам — таке могла показати перекупка риби своїй сусідці в запалі сварки. Очевидно, зір почав мене зраджувати.
— Ось йому! — знову показав абат незримому Орсіні, і я заспокоївся щодо своїх очей. — А дулі з маком не хочеш, італійчику?!
Я спробував стримати усмішку — вже вкотре — й знову марно. Отець Сугерій відсапався й знову взявся бігати.
— Сьогодні ж напишу в Клюні… й отцю Бернару в Клерво… І, звісно ж, у Париж… Ні, у Париж я краще поїду… Брате Гільйоме!
Абат зупинився й глянув мені просто у вічі.
— Ви, певно ж, пам’ятаєте, мій любий брате, що ви не тільки син Святої Католицької Церкви, але й вірний підданий Його Величності.
Я кивнув, цього разу без усякої усмішки.
— Так, отче. Я підданий товстуна Людовика й не забуваю про це. І я не для того залишив меч, щоб спалювати людей на вогнищах.
— Істинно так, істинно так, брате Гільйоме! — нескінченний біг поновився. — Такі, як цей італійчик, воліють убивати хворих, замість того, щоб боротися з хворобою!
Отець Сугерій продовжував пробіжку, а я мимохіть згадав листа, якого він надіслав гіпсовій статуї з Клерво. «Ви пам’ятаєте всі заповіді Христові, брате Бернаре, крім головної — возлюби ближнього свого». Але ж ішлося про того самого Абеляра, любити котрого в отця Сугерія немає особливих причин…
— Проте це зовсім не означає, — абат, не припиняючи бігу, тицьнув у мій бік пухким пальцем, — що ви повинні виявляти м’якість або нерішучість у виконанні місії, дорученої вам Його Високопреосвященством. Коли непорядки в окрузі Пам’є справді наявні, то ви будете гідним звання вірного сина Сен-Дені!
Я знову кивнув.
— Так-так! Буде дуже важливо, що неподобства в графстві Тулузькому припинить саме посланець Сен-Дені. Його Високопреосвященство обіцяв наділити вас усіма повноваженнями, я ж у свою чергу напишу його світлості графові Тулузькому… Крім того, вам знадобляться гроші…
— Ченцеві-бенедиктинцю досить чаші для милостині, — негайно додав я.
— …І, можливо, чималі гроші, — пухкий пальчик знову насварився на мене. — Я дам вам листа до одного ломбардця. У нього контора в Тулузі, й він мені дечим зобов’язаний. До речі…
Абат зупинився, й тон його з діловитого перетворився на дещо стурбований.
— Його Високопреосвященство натякнув, що поїздка може бути певною мірою небезпечною. Міг, звісно, й не натякати! Їхати в це катарське лігвище! Отче Гільйоме, ви свято шануєте й виконуєте статут Святого Бенедикта, ви — взірець для молодих братів, але… Але ваша кольчуга й ваш меч, як і раніше, зберігаються в нашій каплиці.
Свою зброю я віддав саме туди, не бажаючи передавати її моєму недостойному молодшому братові. Отець Сугерій не заперечував, щоб меч, кольчуга й щит, які побували в Святій Землі, зберігалися в каплиці. Іноді, не втримавшись, я приходив поглянути на них, а кілька разів навіть торкався знайомого руків’я…
— Думаю, гріх не буде настільки страшним. Якщо вас, брате Гільйоме, це хвилює, то я прийму цей гріх на себе.
Спокуса була великою. Бачать Господь і Святий Бенедикт, наскільки вона була великою! Та я стримав себе.
