Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто — теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.
Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще — й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.
Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»
…«Овернський Клірик» — саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я — о, суєта суєт! — у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.
Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.
Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9] Тулузького графства. До того ж додала, що вона — жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…
Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».
Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…
Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!
Брат Умберто, складаючи звіт, теж це вловив, адже зауважив, що заарештована тоді Жанна, точніше, та, що себе за неї видавала, теж зажадала сеньйоріального суду, знову ж таки посилаючись на стародавній кутюм.
А ще кажуть, що дива більше не трапляються! Дві неписьменні селянки, котрі навряд чи знають взагалі, що таке кутюм, роблять сильний і майже безпрограшний хід, сподіваючись якщо не уникнути суду, то принаймні відкласти його. Звісно ж, їм це підказали. Але хто?
Його Високопреосвященство вже розв’язав для себе цю задачку, позаяк на полях стояло: «Д’Еконсбеф!». Можливо… У будь-якому разі, логічно. Обидві жінки зверталися до того, хто був у цьому замішаний, інакше вони не мовчатимуть.
І тут, нарешті, втрутився єпископ. Його легісти[10] легко довели, що кутюми графства Тулузького не мають жодного стосунку до округу Пам’є, оскільки той знаходиться в графстві Фуа, хоча й підлеглий Тулузі. Та, напевне, в заарештованих усе ж таки вистачило часу, щоб обміркувати захист. Тому, що тільки-но обох їх викликали в Пам’є до єпископа, вдова Піо рішуче заявила, що її обмовили, причому назвала сусідів, з якими в неї були якісь чвари через майно, а та, що називала себе Жанною де Гарр, звинуватила в самозванстві… сестру Цецилію! Хтось дуже розумний і спостережливий підказав їй, що лист від архієпископа Міланського скріплений трохи дивною печаткою…
Саме в цей момент брат Умберто прибув до Пам’є. Спочатку він намагався розібратися, знову опитавши свідків. Результат виявився двозначним — свідчення змінювалися, й чаша терезів цього разу переважувала не на користь сестри Цецилії. І тоді посланець Орсіні розсудив, як він вважав, розумно: заарештувати не тільки сестру Цецилію, але й прибулих разом із нею черниць, і разом з усіма іншими відправити в Тулузу, щоб одержати надалі дозвіл від графа Тулузького перенести розгляд до Рима. Арешт відбувся, але відправлення чомусь затримувалося.
Зіставивши дати, я зрозумів, що брат Умберто дізнався щось важливе й вирішив знову з’їздити до Артигата. Він відправив звіт і поїхав.
Більше кардинальського посланця ніхто не бачив…
Я ще раз перечитав подробиці цієї цікавої справи й пошкодував, що отець Сугерій не відіслав мене рибалити кудись за Рейн, а ще краще — за Ельбу. Цілком очевидно, що за всім цим безладом крилося щось цілком земне. І це земне досить імовірно мало місцеперебування в замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа. Займатися цією справою надзвичайно не хотілося. Водночас я зрозумів, чому Його Високопреосвященство згадав про мене. Залишалося дізнатися, чого він від мене хоче…
IV
Отець Сугерій рідко сидить на місці. Або стоїть — мене завжди вражало, як він примудряється вистоювати літургію, особливо святкову. Ми всі звикли, що отець-абат бігає, причому в буквальному розумінні. Якщо має відбутися розмова сам-на-сам, він запрошує гостя — або когось із братії — до своєї келії, садовить на знамениту кольорову ковдру, що застеляє його ложе, й починає бігати від вікна до дверей, розмовляючи на ходу. Він якось обмовився, що якщо перестане бігати, то ми можемо замовляти йому мармурову плиту разом з епітафією.
Отже, отець Сугерій здійснював свою звичайну пробіжку, а я сидів на тій самій знаменитій ковдрі. Знаменитою вона стала ще багато років тому, ще до того, як я потрапив до Сен-Дені. Брати-бенедиктинці пошепки переказували один одному, що новий абат знаменитого монастиря накриває своє ложе кольоровою — кольоровою,
