Але Піт про це нічого не знав. Знав він лише про те, що останнім часом Тома Сауберса все дратувало.
«Форд Фокус», тепер їхня єдина машина, зупинився біля будинку, з нього вийшла мама зі старим потертим портфелем у руці. Вона обминула лід, який весь час утворювався в затінку біля ґанку під водостоком. Сьогодні була черга Тіни посипати його сіллю, але вона, як завжди, забула. Мама з похиленими плечима повільно піднялася сходами. Піту не подобалося, коли вона ходила ось так, ніби цеглу на спині несла. Тим часом у вітальні татові милиці застукали з подвоєною швидкістю.
Відчинилися вхідні двері. Піт завмер в очікуванні. Сподівався почути щось на кшталт «Привіт, люба, як пройшов ранок?»
Якби ж то.
Він і не хотів підслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсім нічого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не піти. Цієї зими до такого стратегічного відступу він удавався дедалі частіше. Але іноді йому починало здаватися, що як старший із дітей він мусить слухати. Містер Джейкоб на уроках з історії любив повторювати, що знання – це сила, і Піт підозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною війною батьків, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильніше й сильніше, і колись вона таки розірве її. Краще бути до цього готовим.
Тільки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фінал був найімовірнішим. У певному сенсі буде навіть краще, якщо вони розійдуться – Піт відчував це дедалі сильніше, хоча ще до кінця не усвідомив свої відчуття, – але що саме означатиме розлучення (ще одне з улюблених висловлювань містера Джейкоба) за умов реального світу? Хто залишиться, а хто піде? Якщо піде тато, як він буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку ні він, ні вона просто не можуть дозволити собі піти. Вони й так уже не мають і гроша за душею.
Принаймні Тіна сьогодні не почує цього жвавого обміну батьківськими думками, вона була в школі й, імовірніше, повернеться нескоро. Можливо, по обіді. Вона нарешті завела собі подругу, Еллен Бріггс: дівчинка, у якої стирчали передні зуби, жила на розі Сикоморової і В’язової вулиць. Піт уважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймні тепер Тіна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з їхнього колишнього району, а іноді й плачучи. Піт не зносив, коли Тіна плакала.
Ну а поки, народе, притишіть мобільні телефони й вимкніть пейджери. Гаснуть вогні, починається вистава «Ми по вуха в лайні».
ТОМ: Зарано ти сьогодні.
ЛІНДА (стомлено): Томе, сього…
ТОМ: Так, середа. Бібліотека зачиняється раніше.
ЛІНДА: Ти знову курив у кімнаті. Я відчуваю запах.
ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухні. З відчиненим вікном. На затильних сходах лід, і я боявся послизнутися. Піт знову забув сіллю посипати.
ПІТ (до глядачів): Якщо він сам склав графік чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лід повинна солити Тіна. Цей оксиконтин не тільки знеболює, а ще й мозок вимикає.
ЛІНДА: Але я все одно відчуваю запах, а ти знаєш, що в договорі оренди спеціально зазначено…
ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумів. Наступного разу піду на вулицю та впаду з милиць.
ЛІНДА: Річ не тільки в договорі, Томмі. Пасивне куріння небезпечне для дітей, ми ж це обговорювали.
ТОМ: Обговорювали й обговорювали…
ЛІНДА (заходячи в іще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?
ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!
ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…
ТОМ: Ну, починається.
ЛІНДА: …у нашій родині тепер ніхто не заробляє.
ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.
ЛІНДА (після тривалої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.
ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тату.
ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв іще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.
ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтливим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в тому, що з тобою це сталося.
ТОМ (кричить): Ніхто не винен, і це мене бісить! Ти що, не зрозуміла? Вони навіть не спіймали того, хто це скоїв!
На цьому місці Піт вирішив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але він бачив. Він закрив підручник із літератури. Прочитає те, що задали (щось чувака на ім’я Джон Ротстайн), уночі. А зараз йому потрібно вийти й подихати повітрям, не просякнутим суперечкою.
ЛІНДА (тихіше): Добре, що хоч живий лишився.
ТОМ (уже як у справжній мильній опері): Іноді я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксі і все одно коцюрблюся від болю, бо він більше не допомагає, якщо тільки не прийняти кінську дозу. Живу на зарплатню дружини… Яка на тисячу менша, ніж було раніше, за що спасибі цьому збіговиську цих паскудних…
ЛІНДА: Томе! Стеж за язиком.
ТОМ: Дім? Нема будинку. Інвалідне крісло з мотором? Нема інвалідного крісла. Заощадження? Майже закінчилися. А тепер я навіть не можу собі дозволити, трясця йому, сигарету!
ЛІНДА: Якщо ти гадаєш, що це скиглення вирішить усі проблеми, то будь ласка, тільки…
ТОМ (уже ревучи): Ти називаєш це скигленням? Я називаю це реальністю! Може, мені спустити штани, показати, що в мене лишилося від ніг?
Піт босоніж побіг униз. Вітальня знаходилась одразу внизу, під сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися одне на одного, розігруючи трагічну п’єсу, яку ніхто навіть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очі червоні, щоки колючі від щетини; мати тримає сумочку перед грудьми, як щит, і кусає губи. Це було жахливо. І що найгірше? Він любив їх обох.
Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за місяць після масового вбивства біля Міського Центру єдиною, що залишилася в місті, газетою спільно з трьома місцевими телеканалами. Браян Вільямс навіть зробив сюжет про це в «Нічних новинах Ен-бі-сі» –
