— Почнемо шукати звідси, — сказала вона.
Фрост та Кроу разом зняли зі стосу верхній ящик, опустили на підлогу. На кришці було надряпано: «РІЗНЕ, КОНҐО». Фрост піддів кришку ломом, і від першого ж погляду на вміст ящика відсахнувся, врізавшись у Джейн.
— Що там? — запитала вона.
Даррен Кроу раптом засміявся. Потягнувшись до ящика, дістав дерев’яну маску, приклав до обличчя.
— Бу!
— Обережніше з цим! — утрутився Робінсон. — Це цінні речі.
— І до дідька моторошні, — пробуркотів Фрост, дивлячись на гротескні риси, вирізьблені у дереві.
Кроу відклав маску, дістав одну із зібганих газет, якими був перекладений вміст ящика.
— Лондонська «Таймс», 1930 рік. Я б сказав, що цей ящик точно старший за нашого злочинця.
— Я мушу запротестувати, — сказав Робінсон. — Ви торкаєтеся речей, забруднюєте їх. Вам усім слід одягнути рукавички.
— Може, зачекаєте у коридорі, докторе Робінсон? — сказала Джейн.
— Ні, не збираюся. Я відповідальний за безпеку цієї колекції.
Вона розвернулася до нього. Хай яким спокійним здавався археолог, він уперто відстоював своє і, коли Джейн пішла на нього, люто кліпав на неї з-за окулярів. Якби Ніколас Робінсон мав сутичку з офіцером поліції за межами музею, він, певно, відповідав би їй з повагою. Але тут, на власній території, захищаючи свою цінну колекцію, він, здавалося, готовий вступити у бій.
— Ви копирсаєтеся тут, мов дикі звірі, — кипів Робінсон. — Чому ви вважаєте, що тут можуть бути ще тіла? Які люди, на вашу думку, взагалі працюють у музеях?
— Не знаю, докторе Робінсон, от, власне, намагаюся виявити.
— То спитайте мене. Поговоріть зі мною, замість трощити ці ящики. Я знаю музей, знаю тих, хто тут працює.
— Ви лише три роки як куратор, — завважила Джейн.
— А ще стажувався тут улітку, коли вчився у коледжі. Знав доктора Скотта-Керра, і від нього не могло бути жодної шкоди.
Він люто зиркнув на Кроу, який саме виловив вазу з відкритого ящика.
— Гей! Цій речі щонайменше чотири сотні років! Ставтеся до неї з повагою!
— Певно, час нам із вами вийти звідси й поговорити, — сказала Ріццолі.
Робінсон стривожено подивився на трьох детективів, які почали відкривати черговий ящик, і, вагаючись, пішов слідом за Джейн із підвалу, до галереї першого поверху. Вони стояли біля єгипетської виставки, і вхід до несправжньої гробниці височів над ними.
— Коли саме ви тут стажувалися, докторе Робінсон? — запитала Джейн.
— Двадцять років тому, на третьому та четвертому курсі. Коли Вільям був куратором, він намагався щоліта залучати одного-двох студентів коледжів.
— Чому зараз стажерів немає?
— У бюджеті бракує коштів на їхні витрати, тож привабити сюди студентів майже неможливо. До того ж замолоду зазвичай краще працювати в полі, з юнаками твого віку, а не бути прикутим до старої порохнявої будівлі.
— Що ви пам’ятаєте про доктора Скотта-Керра?
— Він мені подобався, — відповів Робінсон, і спогад засвітив усмішку на його вустах. — Навіть тоді він був трохи забудькуватий, але завжди приємний, завжди щедрий на увагу. Одразу ж поклав на мене неабияку відповідальність, і це було найкращим досвідом, який я взагалі отримував. Навіть якщо зрештою з цього вийшло саме розчарування.
— Чому?
— Завищені очікування. Я думав, що зможу отримати таку ж роботу, коли захищу докторську.
— І не вийшло?
Він похитав головою.
— Зрештою працював чорноробом.
— Це як?
— Археолог за контрактом. Нині, здобувши ступінь з археології, тільки таку роботу й можеш дістати. Вони це називають «менеджментом культурних ресурсів». Я працював на будівництві й на військових базах, копав тестові ями, шукаючи ознаки історичної цінності, перш ніж у справу підуть бульдозери. Це робота тільки для молоді. Жодних переваг, живеш на валізах, і на спину з колінами впливає погано. Тож, коли Саймон зателефонував мені три роки тому й запропонував цю роботу, я з радістю відклав лопату, хай і заробляю тут менше, ніж у полі. Це, власне, пояснює те, чому ця посада так довго була вакантна після смерті доктора Скотта-Керра.
— Як музей може працювати без куратора?
— Звучить неймовірно, але керувати виставою береться хтось типу місіс Віллебрандт. Вона роками залишала одну й ту саму експозицію у тих же порохнявих вітринах. — Він зиркнув на рецепцію і прошепотів: — Знаєте, вона сама аніскільки не змінилася з часів мого стажування. Ця жінка уже народилася древньою.
Джейн почула кроки на сходах, розвернулася й побачила, що з підвалу до них трюхикає Фрост.
— Ріццолі, ходи сюди, подивися.
— Що знайшли?
— Точно не знаю.
Вони з Робінсоном слідом за Фростом спустилися назад до фондів. Підлога була засипана тирсою там, де детективи обшукали ще кілька ящиків.
— Ми намагалися зняти ось цей, я сперся на стіну — і вона наче подалася під моїм плечем, — розповідав детектив Тріпп. — А тоді я помітив ось це. — Він вказав на цеглини. — Кроу, посвіти сюди, щоб усім було видно.
Кроу спрямував промінь ліхтаря на тепер вигнуту стіну, і Джейн спохмурніла. Одна з цеглин випала, і в отворі було видно лише чорноту.
— Там є простір, — сказав Кроу. — Ліхтарик навіть до стіни не добиває.
Джейн розвернулася до Робінсона.
— Що за цією стіною?
— Навіть не здогадуюся, — пробелькотів він, зачудовано дивлячись на вигнуту цеглу. — Завжди думав, що стіни тут надійні. Але ж і будівля така стара…
— Наскільки стара?
— Щонайменше сто п’ятдесят років. Так сказав водопровідник, який ремонтував убиральню. Знаєте, це колись була сімейна резиденція.
— Кріспінів?
— Вони жили тут у середині дев’ятнадцятого століття, потім родина перебралася до нового житла в Брукліні. Саме тоді тут і зробили музей.
— Куди виходить ця стіна? — запитав Фрост.
Робінсон трохи подумав.
— Думаю, що на вулицю.
— Тож іншого будинку по той бік немає.
— Ні, тільки дорога.
— Виберемо трохи цеглин і подивимося, що з того боку, — вирішила Джейн.
Археолог злякано подивився на неї.
— Якщо почнете діставати цеглу, усе може обвалитися.
— Але ж ясно, що це не опорна стіна, — сказав Тріпп. — Інакше вона вже завалилася б.
— Я хочу, щоб ви негайно зупинили це, — сказав Робінсон. — Мушу поговорити з Саймоном, перш ніж щось іще робити.
— То, може, зателефонуєте йому? — запропонувала Ріццолі.
Куратор вийшов, а детективи залишилися у підвалі — німа картина, присвячена виходу дійової особи. Щойно двері за ним зачинилися, Джейн розвернулася до стіни.
— Унизу цегла навіть не скріплена, просто складена шарами.
— То що тримає стіну згори? — запитав Фрост.
Ріццолі обережно витягла одну з цеглин, майже очікуючи, що решта покотяться за нею. Але стіна встояла. Вона глянула на Тріппа.
— Що скажеш?
— Нагорі має бути якась скоба, що скріплює верхню третину.
— Тоді нічого не станеться, якщо повитягати цеглини внизу,
