— А що на третьому поверсі? — запитав Фрост.
— Ще зали, я вам покажу. Використовуємо їх для тимчасових виставок.
— То ви збираєте нові експонати?
— О, немає потреби щось збирати. У фондах стільки всього, що, певно, можна щомісяця змінювати експозицію протягом двадцяти років — і жодного разу не повторитися.
— То що там зараз?
— Кістки.
— Тобто людські?
Деббі глянула на нього трохи здивовано.
— Авжеж. Як іще привабити увагу безнадійно пересиченої публіки? Можна показати їм найвитонченішу вазу династії Мінь чи персидську ширму, вирізьблену зі слонової кістки, а вони розвернуться й підуть просто до людських решток.
— Де ж беруться ті кістки?
— Можете мені довіритися, ці мають усі потрібні документи. Один із Кріспінів привіз їх із Туреччини сто років тому. Не пригадую, хто саме, — певно, Корнеліус. Доктор Робінсон вирішив, що час дістати їх зі сховища й показати відвідувачам. Це виставка, присвячена старовинним поховальним обрядам.
— Ви говорите як археологиня.
— Я? — Деббі засміялася. — Я просто маю вільний час і люблю красиві речі. І вважаю, що музеї варто підтримувати. Бачили виставку внизу? Окрім опудал хижаків, ми маємо чимало скарбів, які варто побачити. Саме на них мав би зосередитися музей, не на ведмедях, але мусиш давати публіці те, чого вона хоче. Тому ми покладали такі надії на Мадам Ікс. Вона принесла б грошей бодай на постійне опалення.
Вони дійшли до третього поверху й заглибилися в експозицію «Прадавні цвинтарі». Джейн побачила скляні вітрини з розкладеними на піску людськими кістками, немовби їх щойно відкопали археологи. Деббі прокрокувала повз них, а от Джейн зрозуміла, що відстає, бо не може не дивитися на скелети у позі зародка, на кістляві руки мертвої матері, що з любов’ю огортають фрагментовані рештки дитини. Дитина була не старша за Реджину, її власну дочку. «Тут ціле селище мертвих, — подумала Ріццолі. — Яка людина так брутально вириватиме їх із місць спочинку і відправлятиме у чужу землю, де на них витріщатимуться? Чи відчував пращур Саймона Кріспіна хоч краплю провини, дістаючи кістки з могил?» Старі монети, мармурові статуї, людські рештки — родина Кріспінів до всього ставилася однаково. Вони збирали і виставляли все, наче трофеї.
— Детективи? — озвалася Деббі.
Залишаючи позаду мовчазних мерців, Джейн із Фростом пішли слідом за нею до кабінету Саймона Кріспіна.
Чоловік, який чекав на них, здавався значно крихкішим, ніж можна було сподіватися. Тонке біле волосся полисіло до окремих невагомих пасм, руки й голову вкривали коричневі вікові плями. Утім пронизливі блакитні очі сяяли щирою зацікавленістю, коли він потискав руки своїм гостям.
— Дякую, що погодилися зустрітися з нами, містере Кріспін, — сказала Джейн.
— Хотів би я відвідати розтин, — мовив він. — Та стегно після операції загоїлося не до кінця, і я досі шкутильгаю з ціпком. Прошу, сідайте.
Джейн роззирнулася: у кімнаті стояв масивний дубовий стіл та крісла, оббиті обшарпаним зеленим оксамитом. Темна дерев’яна обшивка та венеційські вікна нагадували про джентльменський клуб із минулих років, де шляхетні чоловіки потягували б шеррі. Однак, як і на решті будинку, час позначився й на кабінеті. Перський килим витерся мало не до ниток, а пожовклим томам у відкритій книжковій шафі на вигляд було років по сто.
Джейн сіла в одне з оксамитових крісел, наче применшена велетенськими меблями, — дівчинка, яка бавиться у королеву. Фрост теж опустився в крісло, але вигляд на оксамитовому троні мав не королівський — здавалося, що в нього закреп.
— Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у розслідуванні, — сказав Саймон. — Доктор Робінсон проводить усі щоденні операції. Боюсь, я після перелому не надто корисний.
— Як це сталося? — запитала Джейн.
— Упав у яму на розкопках у Туреччині. — Він побачив, як Ріццолі підняла брову, й усміхнувся. — Так, навіть у віці вісімдесяти двох років я працював у полі. Ніколи не був застільним археологом. Вважаю: якщо не забрудниш руки, то ти просто дилетант.
Презирство в останніх словах не залишало сумнівів щодо того, якої він був думки про таких любителів.
Деббі сказала:
— Ви незчуєтесь, як повернетеся в поле, Саймоне. У вашому віці рани гояться довго.
— Я не маю часу. Поїхав із Туреччини сім місяців тому, і боюся, що розкопки перетворилися на повний безлад. — Він зітхнув. — Але такого безладу, як тут, там не буде.
— Припускаю, доктор Робінсон розповів вам про те, що ми знайшли вчора на розтині, — сказала Джейн.
— Так. І сказати, що ми були шоковані, — не сказати нічого. Музей не хотів такої уваги.
— Сумніваюся, що її хотіла Мадам Ікс.
— Я навіть не знав, що у нашій колекції є мумія, аж поки Ніколас не знайшов її на інвентаризації.
— Він сказав, що це було в січні.
— Так. Скоро після того, як мені прооперували стегно.
— Як музей міг загубити таку цінність, як мумія?
Кріспін трохи зніяковіло усміхнувся.
— Відвідайте будь-який музей із великою колекцією — і, цілком імовірно, знайдете такі ж хаотичні фонди, як наш. Музею сто тридцять років. За цей час під його дахом працювало більше дюжини кураторів, сотні стажерів, екскурсоводів та волонтерів. Польові нотатки губляться, документи теж, експонати перекладають із місця на місце. Тож не дивно, що ми здатні загубити те, що маємо. — Він зітхнув. — Боюся, найбільша частка провини лежить на мені.
— Чому?
— Я надовго лишив усі дрібні нюанси повністю в руках доктора Вільяма Скотта-Керра, нашого колишнього куратора. Сам подовгу був за кордоном і не знав, що в цей час відбувається вдома. Але місіс Віллебрандт бачила, як йому стає гірше. Як він починає плутати папери чи ставити не ті таблички у вітринах. Зрештою він став такий забудькуватий, що навіть найпростіші інструменти не міг визначити. Трагедія в тому, що колись цей чоловік був блискучим польовим археологом, який працював по всьому світу. Місіс Віллебрандт написала мені про своє занепокоєння, і коли я приїхав додому, то побачив, що у нас великі проблеми. Мені не вистачило сміливості негайно його звільнити, і, як виявилося, це було й непотрібно. Його збила машина, тут, біля будинку. Йому було лише сімдесят чотири, але це, певно, на краще, зважаючи на похмурий прогноз.
— Альцгеймер? — запитала Джейн.
Саймон кивнув.
— Перші ознаки з’явилися років за десять до того, але Вільям добре їх приховував. Колекція залишилася у повному безладі. Ми й не знали, як усе погано, поки я три роки тому не найняв доктора Робінсона, і він виявив, що бракує реєстрів надходжень — не міг знайти документи на кілька ящиків у підвалі. Коли він у січні відкрив ящик із Мадам Ікс, то й гадки не мав, що всередині. Повірте, ми всі були ошелешені. Навіть не здогадувалися, що в колекції колись була мумія.
— Міс Дюк розповіла, що більша частина колекції — ваша родинна, — мовив Фрост.
— П’ять поколінь Кріспінів особисто вправлялися з лопатами й щітками. Колекціонування — наша родинна пристрасть. На жаль, це доволі дороге задоволення, і цей музей всмоктав усе, що лишилося від мого спадку. — Чоловік знову зітхнув. — Тож маємо те, що маємо, — брак фінансування і залежність від волонтерів і спонсорів.
— Чи могла Мадам Ікс опинитися тут саме так? Через спонсорів? — спитав Фрост.
