Зарубіжний детектив - Агата Крісті
Якщо вам треба виграти час і зосередитись, дуже добре дати роботу рукам — скажімо, струснути попіл з сигарети чи висякатись. Але я не курю, отож довелося взяти зі столу пакет з молоком, надірвати ріжок і обережно наповнити склянку. Очевидне було одне. Кремер міг подзвонити й викликати мене до себе в кабінет або прийти до Вулфа додому. Проте ні того, ні того він не зробив, маючи підозру, що наш телефон підслуховують, а за будинком стежать. Виходить, Кремер не бажає, щоб ФБР знало про його контакти зі мною, і доклав чимало зусиль, аби влаштувати цю зустріч. Він розповів мені про ФБР, про Пераццо і комісара, а для поліцейського інспектора розмовляти з приватним детективом — це просто ганьба. Отже, Кремер не хоче, щоб у нас забрали ліцензії, а це означає: йому щось гризе душу, і непогано було б довідатись, що саме. За таких обставин, перше ніж розповідати, та ще кому — поліцейському! — слід було б зателефонувати Вулфові й дістати відповідні вказівки. А дана мені Вулфом інструкція на такий непередбачений випадок полягала в тому, що я повинен покладатися на здоровий глузд та власний досвід.
І я вирішив так і зробити. Я відпив трохи молока, поставив склянку на стіл і сказав:
— Ну, коли вже ви дозволяєте собі порушувати інструкції, то я можу зробити це тим більше. Річ у тім…
І я розповів йому всю історію — про візит місіс Бранер, сто тисяч доларів авансу, вечір із Лоном Коуеном, мою розмову з місіс Бранер та Сарою Дакос, про день, згаяний на «Еверс Електронік», Ернста Мюллера й Джулію Фенстер, і про те, як я ночував на кушетці в кабінеті. У подробиці я не вдававсь, але в загальних рисах розказав усе, ще й відповідав раз у раз на запитання Кремера. Коли я закінчив, моя склянка була порожня, а Кремер уже тримав у зубах сигару. Взагалі він сигар не курить, а тільки жує їх — переводить, та й годі.
Нарешті Кремер вийняв з рота сигару й промовив:
— Виходить, ті сто тисяч доларів залишаться, хоч би там що, йому?
Я кивнув головою.
— І чек на моє ім'я. Я про нього згадував?
— Згадували. Вулф мене не дивує. З його шанолюбством… На світі немає нікого й нічого такого, за кого й за що він не взявся б, коли йому заплатять. А ось ви мене здивували. Ви ж бо збіса добре знаєте, що з ФБР не повоюєш. Цього не дозволяє собі навіть Білий дім. Це однаково що тільки ятрити болячку, а не лікувати її. Ви лізете на рожен і своє дістанете. Це ви з'їхали з глузду!
Я знов налив собі молока й відповів:
— Ви маєте рацію. Хоч так подивись, хоч так, а ви маєте цілковиту рацію. Ще годину тому я просто сказав би: «Амінь!» Але, знаєте, тепер я дивлюсь на це діло інакше. Я згадував про те, що сказав учора ввечері містер Вулф? Він сказав, що наші заходи примусять діяти й інших людей. Ось бачите, ФБР уже турбує Пераццо, Пераццо дзвонить комісарові, той дзвонить вам, а ви кличете на конфіденційну розмову мене і пригощаєте молоком, що здається абсолютно неймовірним. А коли могла статися одна неймовірна подія, то може статися й друга. Ви дозволите поставити вам одне запитання?
— Ставте.
— Ви не дуже полюбляєте Hipo Вулфа і, звісно, не любите мене. Чому ж вам хочеться подати комісарові такий рапорт, після якого позбавити нас ліцензій буде нелегко?
— Я цього не казав!
— Пусте! — Я постукав пальцем по пакету з-під молока. — Ось цьому підтвердження! То все ж таки — чому?
Кремер підвівся — мовчки, спокійно, як і годилося в його літах і при його статурі, — підійшов навшпиньки до дверей, різко їх відчинив і вистромив голову в коридор. Очевидно, інспектор, на відміну від мене, не був такий певний, що не привів за собою «хвоста». Потім він причинив двері, зайшов до ванної, і звідти в кімнату долинув шум води. За хвилину Кремер повернувся з повною склянкою в руці. Він неквапом випив воду, поставив склянку на стіл, сів і, примружившись, глянув на мене.
— Уже тридцять шість років я служу в поліції, — промовив нарешті вія, — і оце вперше мені захотілося перекласти свої обов'язки на когось іншого.
Я всміхнувся самими очима.
— О, ви мені лестите! Тобто містеру Вулфу.
— Дурниці! Ні він, ні ви, мабуть, не знаєте, що таке лестощі, коли вони обліплені гарними ярликами. Слухайте, Гудвіне, я хочу вас із Вулфом про щось повідомити. Тільки вас. Ні Лона Коуена, ні Саула Пензера, ні Лілі Роуен — нікого. Ясно?
— Ясно. Не розумію тільки, нащо ви приплутуєте сюди міс Роуен, адже вона лише моя подруга. До того ж немає рації розповідати нам те, чим ми не зможемо скористатися.
— Ще й як зможете! Але я нічого вам не казав. Про це нікому й ніколи ні слова!
— Гаразд. Тут, правда, немає зараз містера Вулфа, щоб і він дав слово честі. Але я зроблю це й за нього. За нас обох. Даємо вам слово честі.
— Досить і цього. Записувати нічого не треба — у вас і так не пам'ять, а магнітофон. Вам що-небудь каже ім'я Морріс Елтхауз? — І Кремер повторив прізвище по складах.
— Газети я читаю, — кивнув я головою. — Один із злочинів, який вам не вдалося розкрити. Вбитий пострілом у груди. Наприкінці листопада. Зброї не знайдено.
— У п'ятницю двадцятого листопада ввечері. Труп знайшла другого дня вранці прибиральниця. Смерть настала між восьмою вечора в п'ятницю і третьою ночі в суботу. Куля поцілила в груди, пройшла крізь серце й, зачепивши ребро, вийшла навиліт через спину. Потім ударилася в стіну на висоті сорока дев'яти дюймів над підлогою, але вже втратила силу і тільки колупнула штукатурку. Елтхауз лежав горілиць, випроставши ноги. Ліва рука вздовж тіла, права на грудях.
