Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Вибачте, — майже червоніє Славов. — Я сам мав би вам запропонувати.

Сідаємо, і я знову повертаюсь до свого запитання, а інженер повторює відповідь:

— Я не в курсі того, що сталося. Я не підтримую зв'язків ні з ким із сусідів.

— Ні з ким? — запитую напрямки.

— Майже ні з ким, — уточнює Славов.

— «Майже» — це вже звучить підбадьорливіше. Як звати «виняток»: Дора чи Жанна?

— Ваше запитання трохи безцеремонне, — посміхається інженер.

— Але зовсім дружнє. То Дора чи Жанна?

— Жанна. І то в минулому. Тепер ми не знаємось.

— Шкода. Обірвати єдиний контакт з людьми… Б'юсь об заклад, що причиною цього став Маринов.

— Причини різні. В даному випадку Маринов не відіграв ролі. Просто наша дружба обірвалася через різні погляди й смаки.

Говорячи, він бере зі столу попільничку й подає її мені, боячись, щоб я не струсив попіл на підлогу.

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Не будемо вдаватися в інтимні деталі. Зважте лише на те, що для мене важливо знати — підтримував Маринов певні стосунки із Жанною чи ні.

— Гадаю, що останнім часом Маринов залицявся до Жанни, але не припускаю, що він мав успіх.

— Що ж вам заважає припустити таке?

— Що… Те, що я все-таки знаю Жанну. Вона, можливо, не завжди чинить розумно, але завжди робить те, що їй хочеться. А щоб така, як вона, дівчина хотіла мати зв'язок із старим Мариновим… ви самі розумієте…

— А як на це дивилася тітонька Катя? — запитую, гасячи цигарку після того, як закурив нову.

— Не знаю. Прошу вас: зрозумійте мене, я маю найщиріше бажання бути для вас корисним, але життя людей цього будинку справді ніколи не цікавило мене.

— Чудово. Облишмо це. Хто був учора ввечері в кімнаті Маринова?

— Не маю уявлення.

— Все-таки ви повинні були б почути бодай кроки, — кажу я, перевівши погляд на стелю. — Ваша кімната й Катина кімната якраз під квартирою Маринова. Чиї то були кроки: чоловіка чи жінки?

Славов теж на мить звів очі до стелі. Потім швидко переводить погляд в інший бік.

— Я не звернув уваги. Запитайте Катю. В неї на це гостріше вухо.

— Дякую за підказування. Мені від цього неодмінно буде велика користь. Але зараз я питаю вас. Що ви завжди робите в такий час?

— В який час?

— Приблизно між десятою годиною й північчю.

Славов знизує плечима й показує на стіл з розгорнутими кресленнями в кутку:

— Працюю. Потім лягаю.

— Коли ви лягли?

— Точно не пам'ятаю.

Я бачу, як незручно почуває себе людина через свою ж упертість. Треба їй допомогти:

— Ви не можете не пам'ятати. Ви дуже акуратна людина, Славов. Я достатньо оглянув вашу кімнату, щоб помітити, що ви в усьому акуратні. Б'юсь об заклад, що ви за годинником лягаєте й за годинником піднімаєтесь. Заприсягаюсь також, що вчора увечері ви не закладали вуха ватою. Навіщо ви дурите мене?

На обличчі Славова з'являється стражденний вираз:

— А навіщо ви хочете, щоб я стверджував те, в чому не певний? Адже одне довільне слово може завдати людині лиха?

— Ви маєте на увазі Жанну?

— Зовсім не маю на увазі Жанну, — квапливо відповідає Славов. — Жанна не здатна зробити таке.

— Тоді напружте свою пам'ять і відповідайте на мої запитання чесно.

— Я ж вам уже сказав: точно не пам'ятаю. Ліг я, напевно, близько півночі, бо завжди лягаю в такий час, хоч і не дивлюся на годинника, як ви думаєте. За півгодини або за годину до цього нагорі, здається, справді чулися кроки, але я не звертав уваги на те, чиї вони і скільки там душ. Як бачите, я працюю, а коли працюю, не помічаю нічого, крім роботи.

— Гаразд, хай буде так. Треба ще розпитати Жанну. Можливо, вона почула більше, ніж ви.

— Не вірю, — скептично посміхається Славов. — Вона з тих людей, які бувають удома раніше півночі лише тоді, коли в них грип.

— Ви хочете сказати, що не варто чекати її й сьогодні?

— Атож. У таку пору вона, певно, марнує час десь у «Варшаві» чи в «Берліні», а марнування часу, наскільки мені відомо, довга справа.

— Вибачте, у вас завжди такий порядок? — питаю я без будь-якого зв'язку з попередньою розмовою.

— Який це «такий»?

— А такий: все на своєму місці. Інакше кажучи: чи ніколи не доводиться вам шукати свої черевики?

Славов спантеличено дивиться на мене:

— Навіщо мені шукати їх, коли я знаю, де вони…

— Саме це я й хотів почути. І зовсім не по службовій лінії. Бажаю вам успіху. О, мало не за: був — з купаннячком вас!

«Варшава» чи «Берлін»? «Варшава» ближче. Так само як і географічно. Тому заходжу туди. В цьому закладі, як і слід було сподіватися, в такий час досить гамірно. Світське товариство. Переважно з неповнолітніх. Букет чудових дівчаток. Між ними щонайменше з десяток Брижіт Бардо. Інстинкт підказує мені, що мій об'єкт навряд чи буде тут, серед споживачів морозива. Минаю салон під звуки музики. То не моя музика, та це ще й краще. Нема часу відволікатися поверненням у минуле. На мене чекають справи.

Спускаюсь сходами, зазираю в бар, потім — у сусіднє приміщення. Шукаю Жанну. Найзручніше було б носити табличку з таким написом. Бо коли розшукуєш дівчину, про яку тобі відомо тільки, що в неї буйне каштанове волосся, блідо-рожева помада й бежеве пальто… І коли бачиш навколо дві дюжини дівчат з таким волоссям, серед яких добра половина з блідою помадою й у бежевих пальтах, — доводиться покладатися на