Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…

— Крім раку.

— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.

— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.

— Що ви сказали?

— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.

— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.

— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.

Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.

— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.

— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.

Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.

Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.

Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.

Море шумить унизу, в темряві, а я танцюю з нею на терасі і, щоб відвернути її увагу від особливого стилю свого танцю, кажу якісь дурниці. Нарешті мені стає все-таки соромно, і я пропоную повернутися до столу: «Ви ж бачите, що я зовсім погано почуваюсь, навіть у танго». — «Ви танцюєте не так уже й погано, — великодушно каже вона, коли ми знову сідаємо. — Але до всього потрібні навички». — «Я не маю навичок. Ні танцювати, ні відпочивати, — мимрю із зніяковінням, яке мені майже не знайоме. — Здається, мій хребет трохи скривився в процесі роботи. Ось дивлюсь на цю невинну серветку й згадую серветку, якою один садист із Бургаса заткнув рот своїй дружині перед тим. як встромити в неї ножа. Або дивлюсь на оцю банальну пляшку — і бачу зовсім іншу, таку саму, де вино було густо змішане із залізним купоросом. Або оця виделка… Ви, певне, навіть не уявляєте собі, для чого ще може знадобитися виделка, окрім нанизування на неї телятини. Торік у Плевені…» — «Це жахливо, — уриває мене вона. — Ви просто перевтомлені». — «О, ні. Я почуваю себе зовсім добре. Просто мій хребет, мабуть, трохи скривився». — «Але ж у вас повинно все-таки бути й особисте життя?» — «Повинно, — кажу я. — Теоретично — повинно. Та боюсь, що в мене його немає». Потім ми йдемо прогулятися, і гучномовець посилає нам здаля згасаючу мелодію, а в темряві шумить море…

Щоб повернутися до дійсності, треба зробити великий стрибок з нічного пляжу в холостяцьку квартиру інспектора… Розкидана постіль… На підлозі — томи судової медицини… Шафа, де трохи чистої, а більше нечистої білизни, і… — увага, увага! — одна справді нова річ: мундир, якого інспектор ніколи не вдягав і навряд чи колись вдягне, якщо не зважати на той останній, урочистий і трохи сумний момент, коли близькі люди на знак вдячності за те, що ти виявляв турботу до стількох незнайомих трупів, вирішать надати пристойного вигляду й твоєму власному…

Думка про скороминущість нашого життя змушує мене закурити нову цигарку. Підводжусь з гостинного ліжка й ходжу по кімнаті. Це дає мені можливість приступити до конкретної оцінки навколишньої обстановки. Кімната, як відомо, — це дзеркало суб'єкта, який у ній живе. Треба тільки зуміти правильно побачити відображення. Треба пройти крізь сотні кімнат, щоб спромогтися розібратися в комбінації мертвих предметів, що являють собою обличчя Георгія Славова. Я ніколи не бачив цього чоловіка. Ліжко коротке — отже, він невисокий на зріст. Повний комплект туалетних речей над умивальником — піклується про свою зовнішність. У комплекті відсутній гребінець — очевидно, він лисий. Скрізь дріб'язковий порядок — старий холостяк із педантичними звичками старої діви…

Запона піднялась, і з ніші виходить молодий високий чоловік з темним густим волоссям, загорнутий у сніжно-білий купальний халат.

— Товаришу Славов? Вибачте, що завітав у незручний час, але мені треба було побачитися з вами.

— Звичайно, — люб'язно киває чоловік у халаті. — Чим можу прислужитися?

— Мабуть, ви здогадуєтесь: це пов'язано з випадком із Мариновим. Я з міліції.

— Який випадок?

— Ви, я бачу, нічого не знаєте. Цього ранку Маринова знайшли отруєного у його кімнаті.

Славов щось мимрить, що саме, я добре не чую, та мені здається, що це не співчуття.

— Я не бачу, щоб ви були збентежені.

— Аніскільки, — признається інженер.

— Навіть навпаки.

— Так, навіть навпаки, — охоче погоджується він. — Хіба це дивно?

— У моїй професії немає нічого дивного, крім невідомості. А в цій історії безліч невідомого.

— Не знаю, чи буду я вам чимось корисний. Я зовсім не в курсі того, що сталося.

— Не турбуйтесь. У цьому будинку всі не в курсі. І я взагалі цікавлюся найзвичайнісінькими речами, які, мабуть, відомі тут усім.

— Чому ж тоді ви звертаєтеся саме до мене? Гадаю, що Колев теж удома.

— Так, але зараз він зайнятий. Мабуть, біологією. Одна спеціалістка з цього питання ознайомлює його з наукою про розвиток видів…

— А, Євтимова… Ваші натяки недоречні. Це його наречена.

— А я чув, що вона йому родичка. Нічого, щось та є. Перейдемо тоді до інших ваших сусідів. І якщо дозволите, сядемо.