Макбет - Ю. Несбе
Тепер шкодувати було запізно й безглуздо. Лишень погляньте, що сталося з його найкращим приятелем Ангусом. Цей ідіот зрадив спецназ. Зрадив найдорожче з усього, що вони мали, все, що в них було. «Хрещені вогнем і поєднані кров’ю» — це не пустопорожня фраза, це те, якими вони мали бути, і альтернативи цьому не існує. Він прагнув цього. Прагнув усвідомлювати, що їхня праця чогось варта, що він щось значить для людей. Для своїх товаришів. Навіть тоді, коли не бачив сенсу в тому, що вони робили. Це була робота задля інших людей. Не для ідіота Ангуса. Той явно переплутав береги. Намагався переконати його діяти разом, але Олафсон послав його під три чорти і сказав, що не хоче мати нічого спільного з тим, хто зрадив спецназ. Ангус ошелешено вирячився на нього і спитав, як могло статися, що його плече загоїлося так швидко, бо стріляні рани не заживають за два дні. Але Олафсон нічого йому не пояснив. А просто виставив за двері.
Вулиця урвалася. Вони виїхали до русла річки.
— Схоже, ми на правильному шляху, — промовив Сейтон. — Ходімо.
Вони вийшли з авто і рушили повз халупи між дорогою та руслом. Сейтон нюхав повітря, і вони поволі проходили будинок за будинком. Біля червоної будівлі Сейтон зупинився.
— Тут? — спитав Олафсон.
Сейтон принюхався у напрямку будинку. А потім гучно вилаявся:
— От сука!
І пішов далі. Вони пройшли повз згорілий будинок, гараж з кованими воротами і підійшли до блакитного дерев’яного будиночка, де на ганку сидів кіт. Сейтон знову зупинився.
— Тут, — сказав він.
— Тут?
Касі поглянув на годинник, який йому подарував батько. Стрілки світилися в темряві зеленим, і хлопцю здавалося, що саме так у відблиску вогнища світяться вовчі очі. Минуло вже понад двадцять хвилин. Касі був абсолютно впевнений, що ніхто не погнався за ним, коли він вибіг з автостоянки — кілька разів він оглядався і нікого позаду себе не бачив. Схоже, що небезпека минула. Прилеглий район він знав як своїх п’ять пальців, саме тому і прибіг прямісінько сюди. Тепер можна буде піти до Пенні-Брідж, сісти на 22-й автобус і поїхати на захід, додому. Там його чекатиме татко. Має чекати. Касі завмер. Йому щось почулося? Наче десь скрипнула сходинка? То була єдина дерев’яна деталь в будинку, котра невідомо як вціліла під час пожежі. І тепер ті сходи скрипіли, коли дув вітер чи мінялася погода. Або коли хтось ними піднімався. Касі прислухався. Та ні. Нічого не чути. То, мабуть, сходи на переміну погоди скриплять.
Касі повільно порахував до шістдесяти.
І поштовхом ноги відчинив двері.
Вгледівся в темряву.
— Що, страшно? — запитав чоловік, який стояв біля шафи й дивився на нього. — Добре придумав — у шафі сховатися. Шафа відсікає запах. Хоча й не повністю. — Чоловік розпростер руки долонями догори. Глибоко вдихнув. — Але тут чудове повітря, і воно повниться запахом твого страху, хлопче.
Касі закліпав очима. Чоловік був худорлявий, і його очі світилися зеленим, мов стрілки годинника. Вовчі очі. Той чоловік, безперечно, був старим. Ні, він мав вигляд не такої вже й літньої людини, але Касі збагнув, що насправді той чоловік був дуже й дуже старим.
— Допомо… — крикнув був Касі, але рука незнайомця вистрелила вперед і вчепилася йому в горло. Касі перехопило подих, і він зрозумів, чому прийшов сюди. Він вчинив, як щур. Він прийшов сюди помирати.
39
Дафф поглянув на свій годинник, позіхнув і ще більше вгрузнув у крісло. Його довгі ноги простяглися майже через увесь шпитальний коридор — аж до Кетнесс та Флінса. Дафф зустрівся поглядом із Кетнесс.
— Ти мав рацію, — сказала вона.
— Ми обоє мали рацію, — погодився він.
Минула майже година, після того як Дафф заскочив у авто на 15-й вулиці і сказав, що Макбету вдалося втекти. І що невдовзі щось мало статися, бо Макбет заявив, що мер довго не проживе.
— Вбивство — мовив Малкольм. — І захоплення влади. Він геть з глузду з’їхав.
— Ви про що?
— Про закони Кеннета. Якщо мер помирає або оголошує надзвичайний стан, то владу перебирає старший комісар до отримання подальших розпоряджень і фактично набуває необмежених повноважень. Необхідно попередити Тортела.
— Шпиталь Святого Георгія, — промовила Кетнесс. — Сейтон, мабуть, уже там.
— Жени! — скрикнув Дафф, і Флінс натиснув на педаль. Вони добралися до місця менш ніж за двадцять хвилин і почули перший постріл з даху автостоянки тоді, коли зупинили авто біля входу до шпиталю й піднімалися сходами.
Дафф заплющив очі. Йому страшенно хотілося спати. Все це вже давно мало б скінчитись. Макбет уже мав би сидіти за гратами у Файфі.
— Он вони йдуть, — промовила Кетнесс.
Дафф розплющив очі. До них по коридору наближалися Тортел і Малкольм.
— Лікарі сказали, що Леннокс житиме, — повідомив Малкольм, сідаючи на стілець. — Він при повній свідомості й може говорити та рухати руками. Але його паралізувало від попереку й донизу, і це, мабуть, назавжди. Куля влучила йому в хребет.
— Хребет зупинив кулю, — додав Тортел. — Інакше вона пройшла б крізь нього і влучила у мене.
— Його родина перебуває в кімнаті очікування, — зазначив Малкольм. — Вони вже бачилися з ним, і лікар сказав, що на сьогодні досить. Ленноксу вкололи морфін, і йому потрібен відпочинок.
— Про Касі нічого не чути? — спитала Кетнесс.
— Додому він іще не повернувся, — відповів Тортел. — Але хлопчина знає, як добратися. Може, подався до друзів, або десь сховався. Я не турбуюся за нього.
— Не турбуєтеся?
Тортел скорчив гримасу.
— Ні, не турбуюся. Наразі.
— Що ж нам тепер робити? — спитав Дафф.
— Почекаємо кілька хвилин, поки не піде сім’я, — сказав Малкольм. — Тортел умовив лікаря дати нам з Ленноксом пару хвилин. Нам потрібне його зізнання якомога скоріше, щоб отримати від столиці ордер на арешт Макбета.
— А чи не вистачить для цього заяви від свідків, яку надамо ми? — спитав Дафф.
