Макбет - Ю. Несбе

Раптом Леннокс відчув химерне оніміння в язиці та пальцях рук і ніг.

— Вони йдуть, — сказав Сейтон, опускаючи бінокль.

— Бачу, — прошепелявив Олафсон. Він стояв, обпершись коліном на бетонний дах багатоповерхової автостоянки. Заплющивши одне око, стрілець широко розкрив друге, вдивляючись у приціл снайперської гвинтівки, яку поклав на парапет перед собою. Сейтон окинув уважним поглядом дах, аби пересвідчитися, що вони й досі одні. На горішньому поверсі стоянки жодного авто, крім їхнього, не було. Мабуть, людям не надто подобалося відвідувати своїх хворих родичів по вихідних. З вулиць долинала музика, доносився запах парфумів та тестостерону.

А внизу на стоянці хлопець ішов попереду Тортела і Леннокса, рухаючись поза лінією прицілу. От і добре. Почулося, як Олафсон глибоко вдихнув. Двоє чоловіків увійшли у світло під ліхтарем.

Серце у Сейтона аж тьохнуло від радості.

Зараз!

Але пострілу так і не почув.

Двоє чоловіків вийшли з кружала світла і в темряві знову перетворилися на два смутних силуети.

— Що сталося? — спитав Сейтон.

— Леннокс опинився якраз на лінії прицілу, — відповів Олафсон.

— Гадаю, він відступить убік, коли вони проходитимуть під наступним ліхтарем.

Сейтон знову підніс бінокль до очей.

— Ви в курсі, хто на мене полює, Ленноксе?

— Так, — відповів Леннокс.

Щоб дістатися лімузина, їм треба минути ще два ліхтарі.

— Невже? — ошелешено спитав Тортел і на мить уповільнив ходу. Леннокс негайно зробив те саме.

— Не озирайтеся на багатоповерхову стоянку позаду мене, Тортеле, бо там, на даху, засів вправний снайпер, і саме цієї миті ви перебуваєте в його прицілі. Точніше, не ви, а я. Тому йдіть з тою самою швидкістю, що і я. Якщо ви цього не робитимете, то вас встрелять у голову.

З виразу обличчя мера Леннокс збагнув, що Тортел повірив йому.

— А хлопець…

— Хлопцеві нічого не загрожує. Не зупиняйтесь. І не прискорюйтесь.

Леннокс побачив, як Тортел розкрив рота, ніби його великому тілу забракло кисню, коли серце пришвидшило ритм. Потім мер кивнув і задріботів короткими крочками, намагаючись не відставати від Леннокса.

— А яку роль у всьому цьому відіграєте ви? — запитав мер.

— Роль ренегата, — відповів Леннокс і побачив, як водій, який, напевне, тримав їх у полі зору, вийшов із машини й відчинив задні дверцята. — Авто куленепробивне?

— Я ж мер, а не президент. Навіщо ви це робите, якщо ви — ренегат?

— Бо хтось має врятувати це місто від Макбета. Мені це не до снаги, тому це повинні зробити ви, Тортеле.

— От сука! Що цей Леннокс собі думає, га? — роздратовано прошипів Сейтон, відірвавши бінокля від очей, аби переконатися, що та картина, яку він тільки-но спостерігав крізь лінзи, відповідала дійсності. — Він що, навмисне закриває собою Тортела?

— Не знаю, начальнику, але ситуація стає критичною. Невдовзі вони вже будуть у машині.

— Твої кулі — вони проб’ють Леннокса?

— Не зрозумів.

— Вони зможуть пронизати Леннокса і вбити Тортела?

— В моїй гвинтівці — кулі з металевою оболонкою, начальнику.

— Так чи ні?!

— Так!

— Тоді стріляй у зрадника.

— Але ж…

— Цсс, — просичав Сейтон.

— Що таке? — На чолі молодого спецназівця виступили краплини поту.

— Мовчи і не думай, Олафсоне. Те, що ти зараз почув, — наказ.

Водій, усміхнувшись, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Та, коли побачив вираз обличчя мера, усмішку з його лиця мов вітром здуло. Хлопець підійшов до лівих задніх дверцят.

— Залізай в авто і пригнися! — пошепки скомандував Леннокс. — Водію! Вшиваймося звідси! Негайно!

— Сер, але ж…

— Роби, що він каже, — звелів Тортел. — Інакше…

Спершу Леннокс відчув удар у спину, а вже потім почув ляскіт пострілу. Ноги його підкосилися, він упав, і, падаючи, інстинктивно обхопив руками мера, потягнувши його додолу разом із собою.

Леннокс побачив, як назустріч їм стрімко наближається асфальт. Він не відчув, як вони вдарилися об нього, зате відчув усі запахи: пилюки, бензину, гуми та сечі. Ані поворухнутися, ані слова з себе вичавити він не міг, зате все добре чув. Чув, як сопе Тортел, лежачи під ним на асфальті, чув шокований вигук водія:

— Сер, що з вами?

І крик Тортела:

— Тікай, Касі, тікай!

Їм це майже вдалося. Ще один метр — і вони встигли би сховатися за автомобілем. Леннокс намагався щось сказати, намагався вимовити назву якоїсь тварини, але навіть писнути не зміг. Спробував був поворухнути рукою, та марно. Він помер. І невдовзі пливтиме повітрям угору, дивлячись униз на власне тіло. Лише один метр. Леннокс почув звук кроків, які швидко віддалялися. Над ними схилився водій, намагаючись стягнути його з Тортела.

— Я посаджу вас в авто, сер!

Почулося ще одне «лясь!» — і щось мокре ляпнуло Ленноксу у вічі. Він закліпав повіками — хоч вони ворушились. Поряд лежав водій, утупивши невидющі очі в темряву.

— Тортило! — прошепотів Леннокс.

— Га? — озвався з-під нього мер придушеним голосом.

— Повзи, черепахо, повзи. Я — твій панцир.

— Мінус водій, — підсумував Олафсон, — перезаряджаючи гвинтівку.

— Не барися! Тортел заповзає під машину, — сказав Сейтон. — А хлопець утік.

Олафсон закрив затвор. Притиснув приклад до плеча й заплющив око.

— Хлопець у мене на прицілі.

— Та начхати мені на хлопця! — злобно гаркнув Сейтон. — Стріляй в Тортела!

Сейтон побачив, як ствол гвинтівки Олафсона повернувся ліворуч, потім праворуч, побачив, як молодий полісмен закліпав очима, збиваючи з повік краплини поту.

— Я його не бачу, начальнику.

— Спізнилися! — Сейтон з досадою ляснув руками по парапету. — Вони вже за машиною. Спускаймося вниз і завершімо роботу.

Леннокс почув, як застогнав Тортел, вибираючись з-під нього. Він лежав долілиць, безпорадний, а ноги його стирчали з-за тильної частини автомобіля. Тортел вхопив його під руки й затягнув за авто, у безпечне місце.

На асфальті верескнула гума. До них наближалося якесь авто. Леннокс глянув попід машиною, але тільки й побачив, що труп водія з протилежного боку. Тортел сидів, притулившись спиною до дверцят автомобіля. Леннокс спробував був розкрити рота і сказати Тортелу, щоб той залізав до авто й тікав, рятуючи своє життя, але не зміг. Сталося те, що й завжди, і все його життя можна було підсумувати одним реченням: він був позбавлений можливості робити те, чого бажали його розум і душа.

Авто зупинилось, і його дверцята відчинилися.

На асфальті почулися кроки.

Леннокс спробував був поворухнути головою, але не зміг. Краєчком ока помітив ствол, опущений паралельно двом ногам у штанях.

Що ж, тепер їм гаплик, подумав Леннокс, відчувши химерне полегшення.

Ноги підійшли ближче. Чиясь рука вхопила його за шию. Його