Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, – сказав лагідно Біляшівський. – Не треба дякувати, просто в добру годину нагодилися.

Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов слугам було заборонено підходити близько до дверей – йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.

– Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства не можна, – сказав Микола Платонович. – Це ж відвертий грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер у поміщиків Цішковських п'ятнадцять тисяч карбованців, у Голембіцького – п'ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?

– Без ваших теперішніх сто двадцять. Біляшівський ходив по кабінеті.

– Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся, що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на смерть.

– Я готовий до всього, – сказав Третяк. – Одного боюся…

– Не треба нічого боятися, – сказав Біляшівський.

– А коли щось станеться?

– Тоді батьком твоїм дітям стану я, – твердо сказав Микола Платонович.

– Я готовий на все, – урочисто промовив Третяк. – Так уже мені тут накипіло, – він ударив себе в груди, – що й убити його міг би.

– Вбивати не треба, – зауважив Біляшівський. – Бо сам нізащо пропадеш, і я, як опікун твій. Про дітей нам твоїх не можна забувати. На все свій час.

– Чогось чекаєте?

– Чи не попросить грошей іще. Оце й буде початком війни.

– Вистачить у нас сили?

– Вистачить. У державі, в якій живемо, є одна зброя, якою можна користуватися безбоязно, – донос. Це річ сильніша за гармати й пістолети. Донос – це таке, що може вбити будь-кого. За нього нам не здеруть шкіри, а виграти можемо. Хитрими треба бути: з вовками живемо, то по-вовчому й виймо. Треба, щоб не попастися передчасно…

– Я не попадуся, – понуро обізвався стряпчий.

– Отож головне не попастися, бо невесело нам буде. Проти великого звіра хочемо вийти, такого, що, може, й не усвідомлюємо його сили. Одне те, що його брат ад'ютантом при наміснику, чого варте!

Третяк подивився на Біляшівського широкими очима. Був на позір добродушний, випещений, але очі палали ярим вогнем. Був сильний і хитрий, але хотів мірятися з хитрішим та сильнішим. Знав про те, тому й непевність почував. Смутився й похрупував пальцями.

– Я надто старий, щоб мотатися по дорогах, – сказав. – Старий і немічний. Трудність же в тому, що про силу доносів знаємо не тільки ми, але й вороги наші…

Раптом зупинився й зирнув на Третяка. Той сидів навпроти із заточеним пером і дивився на свого принципала. Очі його палали, як розпалені вуглинки, а вуста тремтіли…

– Але про що це ми? – знітився раптом Біляшівський. – Я ще не оголосив йому війни…

Війну було оголошено наступного дня. Губернатор знову викликав до себе старшого радника і, не вимовляючи всі сімнадцятеро звуків, почав гостро його шпетити за погане урядування, притому чинив це так мудро, що Микола Платонович не збагнув анібельмеса. Але вже не дивився на його превосходительство здивовано й нетямкувато й не дивувався з жіночих його брів – старший радник дозволив собі позирнути своєму начальнику у вічі і не відвів погляду, хоч його превосходительство робив шалені спроби спопелити співрозмовника. Для того підкочував очі до лоба, вибулькував їх і метав часом такі іскристі блискавки, від яких інший на місці Миколи Платоновича згорів би, як соснова скіпка. Однак від старшого радника навіть не закуріло, що в свою чергу здивувало, а трохи й насторожило його превосходительство. Він зробив кілька рішучих, пружних крочків і, різко повернувшись на закаблуках, вразив старшого радника ще однією блискавкою.

– Ну-ну, не пелеймайтеся так, Микоро Пратоновичу, – сказав зовсім чисто, плутаючи тільки «р» із «л». – Сплави сружбові – це сплави безконечні, і не може тут бути все досконаро. Я от хотів знову плосити позичити мені… ну, хоч би п'ять тисяч калбованців.

Позирнув на радника невинними блакитно-синіми оченятами, але той стояв мовчазний і скаменілий.

– А я прийшов, ваше превосходительство, проситись у відставку, – сказав Біляшівський старечим кволим голосом. – Несила мені вже виконувати службові обов'язки, бо вже в мене з носа капає, не з пера, – спробував при цьому всміхнутися, але на обличчі з'явилося щось кисле. – Ось і прохання написане, ваше превосходительство, я уклінно просив би на нього зважити.

Він раптом закашлявся і схопився рукою за вуста.

– Вибачте, ваше превосходительство…

Але на нього дивилися пильні, вивідчі очі, і не міг того не помітити старший радник, зирнув на противенця також, але не прямо, а зизом, і ці їхні погляди перехрестилися. Лютого ворога побачив перед собою Микола Платонович, надутого й набурмосеного, з очима, налитими кров'ю, такого червоного, що, здавалося, ще мить, і він вибухне, розлетівшись на тисячу тисяч дрібних отрутних кавальчиків.

На такі-от пристрасті заходило в губернському місті Житомирі – починалася історія, яку потім пам'ятатимуть у місті довго.

Здається, губернатор також відчув, що перед ним ворог, а не просто перетворений у кам'яного ідола чоловічок; здається, відчув непробивну, сіру потугу старшого радника, що той тільки на позір покірливий і добродушний, а насправді немилосердно-затятий. Зараз у Миколи Платоновича не було ніякого виразу на обличчі, й саме це найбільше вразило губернатора. Тільки тепер помітив, що йому простягають аркуш паперу, і його превосходительство подивився на той листок із незрозумілим острахом. Але це була тільки мить, бо відразу по тому він підскочив, як на пружинах, з нього вилетіла рука з гостро простягненим пальцем, і той палець показував на двері.

– Геть! – заверещав його превосходительство і завдяки цьому короткому слову врятував себе, бо видихнув із себе зайве повітря, яке нещадно його розпирало. Коли б цього не трапилося, хто зна, чи не довелося б властям підшуковувати для Волині нового генерал-губернатора.

Микола Платонович Біляшівський, старший радник губернського правління, поклав прохання про звільнення на стіл його превосходительства, і всміхаючись, як йому здавалося, чемно, пішов задки з кабінету, незмінно кланяючись з тією непідробною грацією, з якою вміє кланятися чиновник, що пережив не одного генерал-губернатора.

Як тільки зачинилися двері, губернатор миттю викликав свого підсобника-фактора.

– Стежити за ним у десять очей, – наказав він. – І сам, і всі, хто з ним спілкується, мають бути під твердим наглядом. – Потер пухкенькі ручки, які від збудження позатерпали. – О, я знаю таких голубків, – закинув угору борідку, і тонкі його, жіночі, брови затремтіли. – Але він у мене ще затанцює. Розтовчу, розтопчу, знищу! – заверещав тонко, бо міг дозволити собі вилити лють: перед ним стояла не людина, а тінь, притому така, котра зробить