Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Чи можна тут вийти на вулицю? – гукнув я задихано, і чоловік визирнув з-за своєї поклажі, як з-за прикриття.
– Можна! – крикнув він голосом, подібним до мого, аж мені здалося, що передражнює. – Ідіть по цих сходах!
Він двигнув свого гігантського футляра, аж щось усередині загуло. Мені здалося, що вже десь бачив цього чоловіка, але не мав часу розмірковувати. Покотився сходами вниз, все так само нерозривно сполучений із своєю поклажею, а мала вона немалу вагу: були там ще й книжки. Піт градом котився мені по лобі, щоках і скронях, і я, з величезною полегкістю вискочивши на вулицю, побіг в напрямку палісадника. Вся вулиця виявилася запрудженою людьми, що збіглися дивитися на пожежу, і я з героїчним зусиллям пробивався через юрбу, викидаючи з себе застережні погуки, бо мав добру роботу з валізою – ледве нею двигав. У мозку моєму засіла ще одна думка: в готелі залишився ще й великий чемодан, де були моя білизна, постіль, шуба, одежа та й тільки-но розпочата нова «Чорна книга». Ще рано, зовсім рано згоряти цьому моєму писанню, адже воно тільки в своїх печатках. Щойно почав роздивлятись у цьому місті, яке має стати центром мого опису, – була б то застережна гра долі, коли б знову моє писання згоріло. Думаючи про таке, я навіть заклявся: коли й цього разу мої записки спопеліють, покину це своє заняття, як неугодне вищій силі, – на цю думку щось обізвалося мені в душі болюще й тоскно. З другого боку, я боявся покинути напризволяще й цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із старших класів:
– Валькевич! – гукнув я – Ану до мене! Валькевич спробував сховатися в юрбі, але мій погук висмикнув його з-між людей – покірно потеліпався до мене.
– Постережи мої речі! – наказав я. На обличчі Валькевича виникло щось схоже на чемну гримасу, але мені ніколи було цим перейматися.
– Уже ж все перегоріло, – сказав Валькевич. Тільки тепер я зміг повернутися й придивитися до того, що відбувається. Пожежа й справді пригасала: горів не заїжджий дім, а невеликий флігель у дворі, де містився склад паперу купця Давидзона. Там метушилися й кричали люди, миготіли каски пожежників, вогонь поливали зі шлангів, приторочених до пожежних бочок. Іржали коні, люди вже пересміювалися, тільки мені й досі тіпало біля лівого ока, а все тіло було ніби побите. Я зайшов у заїжджий дім, тут було спокійно, світила в коридорі самотня свічка. Подався сходами на другий поверх і побачив, що чоловік, який витягував величезного футляра, ще не закінчив своєї роботи. Біля нього стовбичив коридорний, і вони тихо радилися, як той футляр пронести.
– Ви тікали від пожежі? – спитав коридорний, дивлячись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, широко розплющив очі й раптом зареготав.
– А чого б це я не мав тікати від пожежі? – роздратовано мовив я. – Допоможіть мені занести чемодана.
– Але ж, пане, – сказав коридорний. – Ми пожежі не боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто не подумав рятувати товар.
– Більша проблема, як утягти в кімнату цей божественний прилад, – сказав зарослий чоловік. – Я його вже й туди й сюди двигаю – ніяк не пролазить.
– Щось чіпляє, – добродушно сказав коридорний. – Не знаю, чи ваш ящик і пролізе.
– Ящик! – аж підскочив чоловік. – Це не ящик, до твого відома, а футляр!..
Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.
– Занесеш мій чемодан чи ні? – з крижаними нотками сказав коридорному.
Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж зубами зарипів.
– Вигадали, пане, тікати, – добродушно вуркотів коридорний.
– Помовч! – сказав я сердито, але він, здається, мав рацію: один я тікав од пожежі.
Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непроникний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного, який ніяк не міг стулити писка…
Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо розміркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б пожежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни. Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись, я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але пожежа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою душу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені, нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе криком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався – серце билося мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого нещодавно арештували за організацію слов'янофільського таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав, чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися, всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв першої моєї «Чорної книги». Ці історії згоріли разом із книгою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене непокоїв. Тільки під
