Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Чоловік піднявся драбиною до вікна на третьому поверсі, за яким спостерігав упродовж останніх двох годин. Присів біля ледь прочиненого вікна, приклавши вухо до щілини між віконною рамою та підвіконням, і на кілька хвилин застиг, прислухаючись. Потім просунув пальці під віконну раму і безшумно дюйм за дюймом почав її піднімати.

Відчинивши вікно, він озирнувся через плече, окинувши поглядом темний садок і ще темнішу алею. Жодного руху та, крім його власного спокійного дихання, жодних інших звуків.

Він прослизнув до кімнати, навіть не зачепивши затягнутих фіранок. Обережно розвернувшись, почав зачиняти вікно, знову дюйм за дюймом і безшумно. Після цього він випрямився, трохи розсунув фіранки та вгледівся у темряву. Солодкуватий запах пудри, дешеві парфуми й косметика підтвердили, що він не помилився квартирою. Недалеко від місця, де він стояв, почулися звуки дихання. Чоловік дістав ліхтарик, тонкий, як олівець, і, прикривши лампочку пальцями, увімкнув його. У слабкому світлі побачив ліжко, стілець із одягом та нічний столик, на якому були невелика лампа, книга і годинник. Він також угледів обриси жіночої фігури під ковдрою. На бильці ліжка висів шовковий халат. Чоловік у коричневому костюмі обережно пройшов уперед і м’яко потягнув за шовковий пасок халата, висмикуючи його з петель. Він перевірив його міцність і, задоволений, узяв з нічного столика книгу.

Незнайомець заховався за фіранку, вимкнув ліхтарик і поклав його до кишені. Притримуючи одну з половинок фіранки рукою, він жбурнув на середину кімнати книгу. Та голосно впала на полірований паркет, порушивши тишу.

Чоловік у коричневому костюмі завмер за фіранкою, лише його щелепи продовжували ритмічно рухатися від жування гумки. Він почув, як скрипнуло ліжко, і жіночий голос різко викрикнув:

— Хто тут?

Він спокійно чекав і прислухався, завмерши та спостерігаючи крізь щілину між половинками фіранок.

Спалахнула настільна лампа, м’яке світло наповнило кімнату. Темноволоса худорлява дівчина у синій нейлоновій піжамі сіла на ліжко, зиркнувши на двері. Її руки стискали ковдру, і чоловік чув її тривожне дихання.

Дівчина побачила на підлозі книгу, швидко глянула на столик і знову на книгу. А тоді зробила те, чого він чекав, — відкинула ковдру і, взявши халат, піднялася з ліжка. Просуваючи руки в халат, дівчина розвернулася спиною до вікна. Чоловік у коричневому костюмі вийшов з-за фіранки, швидким рухом перекинув пасок через голову дівчини і затягнув його на шиї, тоді коліном штовхнув її у спину, і та впала уперед. Він навалився на дівчину, притиснувши її до підлоги. Пасок урізався в горло, перетворюючи її дикий крик у тонкий, майже невловимий стогін. Чоловік придавив дівчину колінами, і його руки ще більше затягнули пасок.

Убивця так і застиг, жуючи гумку та спостерігаючи за немічним дряпанням рук по килимі, немов відчуваючи, як зупиняється притік крові до мозку і надходження повітря до легень. Йому було легко її тримати, і він зацікавлено спостерігав, як рухи дівчини стають все менш конвульсивними, а згодом лише м’язи здригаються у рефлексивній агонії.

Чоловік затягував пасок ще три хвилини, а тоді, побачивши, що дівчина більше не ворушиться, обережно перекинув її на спину.

Йому не сподобалась цівка крові, що витекла з її носа і залишила на килимі маленький бурий слід. Чоловік доторкнувся до її очей, але повіки навіть не ворухнулися. Дівчина була мертва. Потріпавши штани на колінах, незнайомець швидко оглянув кімнату.

Відчинивши двері навпроти ліжка і заглянувши у невелику ванну кімнату, він знайшов те, що шукав, — міцний гак, прикручений до дверей.

Десяти хвилин було достатньо, аби створити потрібну йому картину. Він рухався спокійно й неквапливо. Оглянувши свою роботу свіжим оком, чоловік вирішив, що не забув про жодну деталь і не залишив нічого, що могло б викликати підозру.

Він вимкнув лампу, виліз, поправивши фіранку, на пожежну драбину й акуратно причинив за собою вікно.

Розділ другий

1

О пів на дев’яту Чак Еган спрямував «кадилак» до будинку, де мешкала Джулія. Автомобіль зупинився навпроти дверей, з яких саме цієї миті вийшов Нік Інгліш. Чак відчинив задні дверцята. Сьогодні він одягнув свій улюблений чорний костюм, чорний військовий капелюх і білий галстук. Такий одяг найбільше нагадував йому форму, яку він носив раніше, і прикрашав його, як гарна рама прикрашає посередню картину, — не те що смокінг, у якому в Чака був вигляд офіціанта з дешевого ресторану. У цьому костюмі та зісунутому набік капелюсі він здавався суворим і навіть небезпечним.

— Привіт! — кинув Інгліш, сідаючи в машину. — Чим потішиш?

— Я говорив із консьєржем, — відповів водій. — Той іще бовдур, звати Тоні Келгаун. Усе виклав, тільки-но я махнув грошиками перед його носом. У вашого брата працювала секретарка, Мері Севіт, адреса — 45 Іст Плейс.

— Ну, то поїхали до неї. Рухайся, Чаку, треба встигнути, поки вона не вийшла з дому.

Чак вскочив у «кадилак» і рвонув з місця. Дорогою Інгліш проглянув газети: у них чимало місця було виділено самогубству Роя та його родинним зв’язкам із Ніком. Зрештою, Сем Крейл попрацював добре, подумав Інгліш, адже про Коррін не було написано й слова. Моріллі також відпрацював витрачені на нього гроші. Із його слів, Рой застрелився через нервовий зрив, що виник від перенапруження на роботі, й нічого дивного у цій події нема. Звичайно, це пояснення виглядало не дуже переконливим, але Інгліш був задоволений: якщо ніхто не почне копати глибше, так воно і залишиться.

Перш ніж вийти від Джулії, Нік зателефонував до офісу. Гарі повідомив про журналістів, які чекають на нього, і що він поки годує їх обіцянками.

Чому треба марнувати свій час на якусь Мері Севіт, дратувався Інгліш. І без неї повно роботи: потрібно зустрітись із сенатором Генрі Б’юмонтом і трохи заспокоїти його, переговорити з комісаром поліції, дати вказівки Сему Крейлу, а ще ці журналісти — з ними також необхідно щось робити. Але якщо хтось і знає, чому Рой застрелився, то це — Мері Севіт. Секретарці завжди відомо, що в голові шефа, і якщо вона не повна дурепа, то знає, що пішло не так...

— Приїхали, босе, — раптом увірвався в роздуми Інгліша голос водія. — Будинок зліва.

— Біля входу не зупиняйся, — попросив Інгліш, — проїдь ще кілька метрів, а звідти пройдемося.

Чак усе так і зробив, й чоловіки вийшли на вулицю.

— Підеш зі мною, — сказав