Прес-центр - Юліан Семенов
— Поете, хочеш м’яса? — спитав Ганс.
— Ні, — Шевц похитав головою. — Я взагалі стараюсь не їсти м’яса, ти ж знаєш.
— Треба мускулам дати якнайбільше калорій, — заперечив Лібіх. — Бігати доведеться багато, як цирковому артистові.
— Ті не бігають, — відмахнувся Шевц. — У них зовсім інший вид тренування. Для них найголовніше — стрибки. Я свого часу написав поему «Цирк», її, звісно, зарубали, скрізь на ключових постах сидять ліві, агенти КДБ та євреї, вони відчувають мій дух, у них є якісь таємні пристрої, щоб визначати, в кому панує високий дух нації, а хто згоден продатися за копійки, аби лише догодити лівим, усім цим інтернаціональним нелюдам. Ти ким був раніше?
— Я був і залишусь Лібіхом… Красиво звучить — Лібіх, правда? Я люблю вимовляти своє прізвище вголос, воно схоже на морський прибій…
— Честолюбство — не наша риса, Лібіх, це не притаманне арійцям; наша сила в спільності, в підкоренні власного «я» справі національного відродження… Слухай, підсмаж мені сиру, га? Любиш смажений сир?
— Я люблю м’ясо, напівсире, з зіллячком… Знаєш, де воно найсмачніше? В аргентінців, там, кажуть, якісь незвичайні луки, вітер з океану, сонце, і тому трава дуже соковита, м’ясо вбирає в себе її силу, зберігає її…
— Стривай, — перебив Шевц, хруснувши суглобами тонких пальців з обгризеними нігтями, — а що, коли машина спізниться?
— Тоді погано. Нас з тобою заарештують і катуватимуть… О, це дуже цікаво… Тобі повільно встромлятимуть тонкі сталеві голки під нігті і заглядатимуть у вічі, і ти бачитимеш себе — скорченого, закривавленого, із сплутаним спітнілим волоссям — у зіницях людей, які обступлять тебе… Адже це так солодко — бачити страждання подібного до себе…
— Тебе катували?
Лібіх похитав головою.
— Мені доводилось це робити, коли працював у Африці… Я не дамся, — він торкнув комірець сорочки, де була зашита ампула з отрутою. — Хрусь — і в дамки!
— Тут не катують, — дивно посміхнувшись, сказав Шевц. — Ліберали. Санчес — добрий патер, він умовляє…
— Після того як ми його прикінчимо, катуватимуть, — У мене є вірші про жах… Хочеш, почитаю?
— Давай, тільки спершу я піду переверну м’ясо…
«Він схожий на мою матір, — подумав Шевц. — Стара теж могла брязкотіти каструлями або ж пихтіти, миючи підлогу, удавала, як їй важко, коли я сидів за столом і писав вірші. Точно, він такий же самозакоханий, тільки про себе думає. Може, хворий? Усі психи живуть собою, решта для них ніщо, фігури, потрібні для того, щоб слухати їхні тиради й мовчки погоджуватися з усім. Нещасний я, нещасний, у всіх матері як матері, жаліють, пишаються, а в мене…»
Не звертаючи уваги на те, як Лібіх перевертав дерев’яною ложкою криваве м’ясо, що шкварчало на великій блискучій сковорідці, Шевц почав читати приглушено, підвиваючи, рубаючим жестом лівої руки допомагав собі:
Велеокий жах прикритий повіками;
Обличчя тонке, дуже бліде;
Трагічний спокій, гордий спокій —
Воїн…
Вливаю жах у вас тонкими голками,
Зіниці розширені до нестями,
Крики кружляють синіми птахами,
Хворий…
Жах личить силі,
Жах — це перемога,
Жах угодний крові,
Нею вдобрено землю рейху…
Міцній свастики різкість!
Хай живе наша німецькість!
Затягнемо паски в дорозі —
Жах на порозі!
Слабкі, тихше, нижче!
Сильні — наводьте жах!
Час перемоги близько!
Час розплати гряде!
Всіх нерозп’ятих розп’яти,
Всіх непокірних до стінки,
Слабість нам зачужа,
Жах!
— Нічого, доладно… Ти справді віриш, що свастика — це добре? Гітлер же був псих ненормальний…
Шевц рвучко схопився зі стільця; Лібіх жартома вдарив його ребром довгої долоні по руці, гой умить відскочив.
— Як ти смієш, мерзотнику?! Фюрер підняв націю з попелу!
— Та невже, підняв… А в яке лайно він її утопив, хотів би я знати! І не здумай ще раз кидатися на мене, приб’ю… Якщо ти ідейний ідіот, то не бери грошей за діло, яке ми робимо. Теж мені Гітлер… Іж краще… Чого ж це не дзвонить Сатторі, га?
78
26.10.83 (18 годин 06 хвилин)
— Так, дівчинко, — повторив Верньє, — я домовився, і це буде завтра, о десятій ранку…
— Ти певен, що всі прийдуть? — тихо спитала Марі. — Я дуже боюся, таточку, що вони злякаються… В мене так було вчора… Злякалися… Або їх замовчали… Як лаяти американців, то всі лають, кепкувати з Рейгана всі вміють, а от чи надрукують за своїм підписом про твою завтрашню прес-конференцію?.. Сумніваюсь, довірливий мій, добрий тату, дуже сумніваюсь…
— Ну, гаразд, давай ще раз програємо ситуацію, — сказав Верньє. — Виправляй, коли тобі здасться щось не так…
… Резидент ЦРУ, який сидів у машині на рю Вашінгтон, за три квартали від будинку Верньє, жадібно слухав цю розмову. Він спантеличено глянув на свого співробітника Герберта, бо виник якийсь дивний всмоктуючий звук (Герберт спостерігав за Верньє останні сім днів, вивчив професора досить добре, пояснив резидентові: «Це він так п’є каву, смокче, як теля, що ви хочете, безпородний мужик з берлінського робітничого передмістя»).
Верньє долив собі кави, кинув ще крупинку сахарину з пласкої коробочки («Для тих, хто не хоче товстіти», — реклама така красива, навіть умираючи, ковтатимеш цей особливий, по-медичному скалькульований сахарин) і продовжив:
— Слухай, що відбувається… Я, Верньє, консерватор, чим дуже пишаюсь і ніколи ні від кого не вважав за потрібне це приховувати, запросив на завтра з санкції ректора Сорбонни провідних оглядачів, професуру, телебачення, радіо і своїх студентів на лекцію «Досвід інтервенції в Домініканській Республіці і сьогоднішня ситуація у Гаривасі»… Так?
— Так, — кивнула Марі.
— Погодься, що треба було прожити п’ятдесят шість років, і, очевидно, непогано прожити, щоб мені віддали для цієї прес-конференції зал у Сорбонні, причому безкоштовно, хоч я міг би піднатужитись і заплатити тисяч з десять франків за оренду приміщення… Мабуть, я справді непогано прожив ці мої роки, якщо на запрошення відгукнулось сто сорок чоловік… Фу, який хвалько, — розсміявся він, — просто абсолютна непристойність…
(«Чому він так часто сміється? — спитав резидент. — Зовсім без причини». — «Воно-то так, — відповів Герберт, — але він дуже щасливий, бо до нього приїхала дочка, вони посварилися кілька місяців тому». — «Через його бабу?» — «Так». — «Він що, дуже переживав?» — «Дуже. Я читав його листи до сина, просто шкода стало бідолашного товстуна».)
— Тепер далі, — тим часом продовжував Верньє. — Я пояснив усім, від кого залежить реакція преси на мій реферат, що виступаю не як противник Штатів, а, навпаки, як людина, — він усміхнувся
