Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Чи до Лізи під крильце?

– Навряд. Ми ж знаємо про неї. А він знає, що ми знаємо.

– Тоді його вже немає в Україні, – підкинув свою версію Ігор.

– Кордони ж ніби перекрили?

– Команда пішла. Але чи встигли. Голка в стозі сіна. Знаєш же, як у нас.

– Він, якщо не дурень, «замулиться». А потім і виткнеться, як колотнеча спаде.

– Може, й так. Або вже за кордоном. У Росії, наприклад. Недалеко ж. Кайфує собі на волі.

– Молитимемося на прикордонників. Щоб ухопили за шкірку. Хоча. Вуєнс – пес битий. Зуби давно вже з’їв. І очі видивився.

– Еге ж. Його на черв’ячка не візьмеш. Тут треба наживку серйознішу.

– Треба…

«Зуби давно вже з’їв. І очі видивився», – повторив за Марченком Лисиця. – Очі, очі… Учора… Коли виходили із шатра… Очі… Очі… На мене подивилися очі. Де я бачив ці очі? – допитував свою пам’ять Богдан. – Йо!.. Дідько! Не може бути!»

– Стоп! – крикнув професор. – Розвертайся! Швидко в Торез.

– Чому? – вирячився Ігор.

– Терміново…

– Та чому ж? – переходив на крик донкор.

– Не одні ми такі розумні, – теж закричав Лисиця. – На виставі він був у гримі…

А мелодія Вівальді не переставала звучати в голові. «Шторм»! Дідько його бери! «Шторм»!

І «лачетті», ніби лайнер у Бермудах, рвонув крізь стихію. Туди, куди наказав старпом[206]. Хоч це й не туди, куди показував компас.

Розділ 42. Доктор Лектер вигулює собаку Баскервілів

Ігор поспішав. Лисиця нервував. Добре, що не навпаки. Хоча Марченко – наскільки Богдан звик його бачити «залізним» – теж трохи заведений. Професор це помітив, коли виїжджали з міста. Ігор проскочив на червоне світло і навіть оком не змигнувши.

Їхали мовчки. Кожен устоп’ятдесяте проганяв в уяві картинки торезького вояжу і луганського круїзу. І все зросталося саме так. Помилки бути не могло. Так думали. Так хотіли. Бо якщо знову мимо… Забули навіть про музику. Не до неї. І красиві майстерні мелодії нудяться в череві магнітоли. А звивини ворушаться в режимі форс-мажор-нон-стоп. Намагаючись уявити, як усе може бути. Навряд чи він не має зброї. І навряд чи вона іграшкова. Чи й навіть травматична, як у них. І тут він на коні. Та вони ж на «лачетті». І двоє їх. Сила.

Машин на дорозі небагато. Їхати комфортно. Та ще й коли за кермом такий профі.

Лисиця не помітив, звідки взявся чорний «туареґ». Із литовськими номерами. Він нахабно виріс перед Ігоровою машиною і почав притискати її до узбіччя.

«Стоп! – прошило Богдана. – А ми ж із тобою вже бачилися…»

Перед очима – чорна громадина чіпляє його на переході і швидко зникає…

Богдан інстинктивно запустив руку до «ARMANI». Вона випірнула з «металевим сек’юриті». Той підморгнув: «Не дрейф! Скільки вже разів “бушували”. Прорвемося!» Лисиця підготував його до «роботи». Хоч і не дуже бажалося, аби та робота була. Марченко напружився. Почав маневрувати. Наскільки це можливо. Але можливого майже не лишилося. «Туареґ» тиснув уміло. Вибір невеликий. Злітай із траси, бий конкурента чи зупиняйся. Найрозумніше останнє. Зупинився.

– Швидко з машини! – гаркнув він і вистрибнув після зупинки. Лисиці на роздуми часу не лишив. І він теж вилетів.

А Марченко часу не гаяв. Уже хазяйнував у багажнику. І це було найращим хазяйнуванням у житті. Лисиця зрозумів це трьома секундами пізніше. Коли теж опинився позаду «лачетті». І не впізнав приятеля. Хоча з тим трапилася лише одна зміна. Він тримав калаша без приклада. Ось так! Серйозний аргумент. Привіт для таких, хто в «туареґу».

Марченко смикнув затвора й приготувався. Потім визирнув, прицілився і пустив коротку чергу. Лисиця теж присів. Постріли торохнули й розчинилися в гулі дороги. Попутні машини почали пролітати швидше.

Від «туареґа» теж вистрілили. З пістолетів. «Моськи» гавкнули проти «слона». А Марченко знову зашаманив з «агрегатом». Ще мить – і той заговорив. «Моськи» ще раз огризнулися. Потім почулося гупання дверцят. І машина різко стартувала. Забираючи смертельну небезпеку?

«Нишпорки» не поспішали залишати схованку. І хоч гіпотетично ворога вже корова язиком злизала, обереженість надягла погони головнокомандувача. Не хотілося необов’язкової дірки. Яку потім «не запломбуєш», як казав Попандопуло. І куди ніякий пірсинґ не вставити. Як подумав Богдан.

– А ти нічогенький такий командос[207], – спробував пожартувати Лисиця. – У якій галантереї купив?

– Тобі скажи, і сам захочеш, – дозволив собі усміхнутися Ігор. Хоч видно, що він ще не відійшов. – В оренду взяв. У друзів.

– Нормальні в тебе друзі. Та й «соло-гітара» теж, – прикинувся знавцем Богдан. – І соляру[208] ти на ній запустив смачненьку. Подалися по букет. Заслужив, «маестро».

– Змилися, – подивився вслід утікачам донкор. – Хе! Думали голими руками. А тут і камінь їм на зуба… Чорний «туареґ». І номер не наш.

– Литовський, – повідомив професор. – Старий знайомий. Це він почухав мене на переході.

Донкор стрепенувся. І все зрозумів.

– Підкинемо роботи ментам? – усміхнувся щасливий Лисиця.

– «Лівий» той номер. Стопудово. Навмисне такий поставили. Щоб дуже помітним був. А самі, може, міняють їх. І на кожен – документи справжні.

– Донецькі мужики настільки суворі, що замість ложки в них лопата, а замість виделки – Ляшкові вила, – прогоготів Богдан.

– А замість кулаків – дві кувалди.

Обидва засміялися. Але сміх цей відгонив нервовістю. Хоч переможні нотки теж були.

Коли Ігор почав ховати «шарманку» до сумки, Богдан побачив, як у нього тряслися руки. Професор автоматично перестрибнув поглядом на голову Марченка. Той усе помітив. Підморгнув і дзиґнув блискавкою.

– Поїхали!

– Хлопці можуть знову з’явитися.

– Можуть.

– «Бандуру», може, у салон?

– «Бандура» – це кулемет. А калаш – електрогітара. Ти ж сам казав.

– Але зіграв ти непогано.

– Так можем же ж… Добре. Кинь її на заднє сидіння. Бо й справді. Хлопці захочуть на біс, а в нас повна лажа.

Лисиця слухняно закинув сумку і вмостився на своє місце.

Рушили.

Але більше «електрогітарі» зазвучати не довелося.

До Тореза заїхали тихо. Машину припаркували за квартал. Підготували травмати. Заховали. Можна.

Вийшли. Ігор поклав сумку до багажника. Ностальгічно глянув. Але багажника закрив. Пікнув сигналізацією. Вперед!

Місцевість трохи знайома. Отам, на перехресті, треба повернути праворуч. А потім прямо. І там – його будинок. Обережно. Береженого ж Бог…

Ось цей під’їзд. Насторожено зайшли. Ніби вже тут могла причаїтися небезпека.

Марченко – в ліфт. Богдан рушив сходами. Якщо він іще не втік, тепер хіба через вікно зможе. Але ж високо. Не Бетмен…

Лисиця йшов швидко. «Шмайсер» додавав сміливості. Постійно готовий зупинити його, якщо він вийде назустріч. Хоч адреналін і так силкувався розірвати серце. Не треба.

Почув, як зупинився ліфт. Ще дві секції сходів – і професор теж на потрібному поверсі.

Двері зачинив акуратно.

Ігор уже стояв біля його квартири. Коли побачив Богдана, підморгнув. Професор блимнув обома очима. Донкор махнув рукою з пістолетом, показавши напрям. Праворуч від дверей. Лисиця зробив кілька кроків. Завмер. Пістолет ухопив двома руками.

Марченко видихнув і натиснув на кнопку. Обидва наче перестали дихати. Чули, як осідає пил, піднятий нетерплячим взуттям. Як щілинами шастають мурахи й таргани. Як зі скрипом обертається планета. Підмазати б…

Очікування тиснуло. Гнітило. Насторожувало. Та відповіді не було. Натиснув ще кілька разів. Знов автоматично ввімкнулася функція «чекання». Яке ж воно жорстоке! Ніби Ганнібал Лектер, що вигулює собаку Баскервілів. Або Чикатило й Фішер, на майстер-класі Онопрієнка[209]. Жах! Серця вхопили по жердині й намагаються переплюнути рекорди Бубки. Ех… Поїхали краще додому… Та ні… Стільки до цього йшли… Чи все це не туди? І воно – ще один сон тої нещасної кобили, у якої не склалося з фейсом… Але… Стоп! Ніби щось там… Так! За хвилину в «потойбіччі» ожили.

– Хто? – долетіло чоловіче крізь двері.

– Журналісти газети «Презумпція», – голосно сказав Марченко. – Пам’ятаєте нас? З’явилися нові факти. Треба поговорити.

– Я себе недобре почуваю, – відповів хрипкий голос, явно демонструючи втому. Чи навіть і хворобливість.

– Ми не надовго, – «ударив аргументом» Богдан.

Знову запала тиша.