Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Хтозна, – стенув плечима Богдан, дивлячись у стелю. – Але все одно він мусить зробити й третє тату. Мусить. Значить, робитиме. Якщо, звісно, я прорахував усе правильно. Хоча… Це лише версія. І мої «геніальні» висновки можуть не коштувати виїденого яйця.

– Але за твою версію багато фактів, – не погодився донкор. – Гм… Якщо це не так – у нас повна с… Кхе… Розбиті ночви. І ніколи нам не стати повелительками морськими.

– Це точно, – підвівся Лисиця й побачив спокійну усмішку товариша. – Треба щось придумати, щоб завтра проснутися. Ті-хто-бажають-нам-добра можуть навідатися. Вони такі. Шепнути «на добраніч». Не факт, що нас не пасуть. Краще «пере-», ніж «недо-».

– У тебе наче параноя, – видавив Ігор горошинку пасти з незвичним запахом на щітку. – Ми ж удвох. До двох не полізуть.

– А хто ж їх знає, що там у тих маклабанах, – відповів Богдан, але про пасту не спитав. Хоч і думав спочатку. – Яка каша вариться. «Думай про краще, але готуйся до гіршого». Так що – ось.

– І? – зупинився напівдорозі до душу Ігор.

– Є перевірений спосіб, – повів упевнено професор. – Стіл біля дверей. Нехай штовхають. Або пуп розв’яжеться, або нас розбудять. А вікно на ніч зачинимо.

– Добре, – поклав щітку з пастою Марченко. – Ти ж у нас профі. У цих питаннях.

– Станеш тут, – підвівся Богдан і пішов до столу. – Через не хочу. Біда навчить.

– Добре. Понесли.

Зробили все, не здіймаючи галасу. Барикада готова. Приготували зброю. Поклали під подушки. На добраніч! Нехай вона й справді буде доброю.

Ніч минула без пригод. І без, можливо, очікуваних дзвінків. Зате зі снами. Не дуже веселими. Лисиця стояв прив’язаний до стіни в жіночій одежі, а Вуєнс і Окан по черзі кидали в нього ножі. Сталеві янголи смерті щораз летіли прямо в голову, але останньої миті змінювали траєкторію, збиралися в зграї і, курличучи, відлітали в теплі країни. А під ранок з’явилася Олена. Гола. Уся вкрита мінеритськими татухами. Нахилилася до Богдана, поцілувала в губи й запитала: «Ну що? Коли зніматимемо другу серію?» Лисиці стало ще страшніше. І він прокинувся. Але бажання знову опинитися в кадрі з пані капітаном не минало. Щоб було все так само. Тільки нехай ніхто не знімає.

Подивився на ліжко під протилежною стіною. Марченко ще спав. А що він зараз робить у сні? Теж продовжує «життєві процеси» чи десь літає у фантастичних світах? Гм… Розбуди – скаже. Тільки світи розсиплються. Нехай спить. Коли світ розсипається – це погано. І нереальний – теж.

Подався на «водні процедури». Душ іще більше зробив із нього звичайну людину. Вимивши залишки сонної потойбічності. Хоча – ні. Оленин образ залишився. Рідний. Коханий. Він із Богданом «і в снах, і наяву». І лікуватися від цієї хвороби поки не поспішав.

«Дорохін, – спалахнуло різко. – Він мусив “запустити процеси”. Кому подзвонять. До кого забіжать у майстерні чи додому. За Оканом почнуть стежити. Полювання почалося. А якщо ні? – гупнуло по голові страшним здогадом. – Якщо пан капітан забув? Чи проспав? Сопе зараз у дві дірочки, як он Ігор, а тим часом…»

Від цієї думки холодна вода, що з потужними струменями летіла з душу, стала окропом. Вимкнув її, швидко витерся й набрав Дорохіна. Що рано – навіть не подумав. Зараз мозок свердлило одне. І це «одне» заповнило весь простір свідомості.

Капітан аллокнув за кілька зумерів.

– Вибачайте, що рано, – сказав після привітання професор.

– Та нормально, – заспокоїв Ельдар. – Я вже на роботу збираюся. Снідаю.

– Смачного!

– Спасибі!

– А як наша справа?

– Та нормально. Хлопцям передзвонив. Розказав. Має бути все добре. І за циркачем вашим уже пара очей пішла зирити. Нікуди не дінеться. Візьмемо «без шуму і пилі». Не вперше. Бувало й крутіше.

– Ви ж пам’ятаєте, що брати його треба на гарячому. Сліди вміє замітати, як справжній мисливець. Хоч і полює в кам’яних джунглях.

– «Довіртесь професіоналам», – видав рекламну фразу капітан, хоча міліція реклами не потребує. Усі й так знають, що це таке.

– Добре. Працюємо.

Лисиця кинув телефон на ліжко, але тривога не відпускала. Чи тому, що не вірив міліції. Чи відчував, що Окан хитрий і небезпечний. Чи тому, що все відразу. А ще, мабуть, тому, що не міг сам і дзвонити татуювальникам, і стежити за циркачем. Твердо вірив, що лише його присутність приносить успіх. Так у його пригодах було завжди. Але зараз все інакше. Він тут, у готелі. А «історія твориться» там, далеко звідси. І це таємниче «там» хотів перетворити на звичне «тут». Дуже. Але чарувати не вмів. Та й жодної чари не було. Навіть чарки. Хіба дві склянки на столі. Яким забарикадували двері. Проте з ними чарівником не станеш. А склянківники чарувати не вміють.

– Доброго ранку! – почув сонного Марченка.

– Дай Боже, щоб він і справді був добрим, – невесело відповів Лисиця.

– Ну, крім Господа, у нас ще є цілий капітан і його «молода команда». Так, по-моєму, любив називати своїх «орлів» ваш дивакуватий мер?

– Мовчи! – цикнув професор. – Ти ще співочого ректора згадай. Цих хлопців, як і дідька, треба називати іншими іменами. Або зовсім не згадувати. Не буди лихо. Нехай спить. Так спокійніше.

– Мовчу, – затулив обома руками рота донкор і зобразив страх, а потім розслабився й усміхнувся: – Стіл.

– Ходімо.

Віднесли «нічного сторожа» на місце. Зброю заховали туди, де їй і місце.

Марченко рушив у душ, і за кілька митей із розчинених дверей почувся звук води.

Лисиця почав голитися. Але тривога не те що не зменшувалася. Зростала. Муляла під серцем. Незатишність снувала довкола, ніби хотіла взяти в кільце. Щоб потім уже не випустити. Така в неї тактика і стратегія. І «голос» електробритви її не відлякував.

Ігор виповз із душу, витираючи голову. Рум’яний і щасливий. Ніби поцілувався із Птахом щастя. Або з Айшварією Рай[194]. Але допитуватися професор не став. Та й не було в ду́ші ніяких жінок. Сам же перед цим туди навідувався.

Лисиця закінчив. Витрусив із бритви все, що «нажнивував», у відро для сміття. Коли повернувся, Марченко розчісувався.

– Цікаво, чи довго чекати? – сказав, не повертаючись, він. А гребінець уже завершував звичну роботу.

– Недовго, – упевнено відповів Богдан і став упаковувати «апарат». – Він має це зробити зранку. Щоб швидше почало заживати.

– Поснідати встигнемо? – підморгнув умитий і причесаний журналіст.

– А голитися не будеш? – Професорові очі поширшали.

– Нехай росте, – витягся в струну Ігор. – Я ще й люльку куплю.

– Ти ж не палиш, – знову довелося ширшати очам.

– Для понтів, – запустив грайливість Марченко. І та заметалась кімнатою. – Я ж тепер детективус! І статутус вимагаєвус.

– Ти спочатку впіймай, а потім люльку пали. – Лисиця насміхався щиро.

– Люльку запалити легше, – зробився колишнім донкор. – Багато розуму не треба.

– Багато – не треба, – почав менторствувати професор. – Треба стільки, скільки треба.

– Та тільки де ж його взяти? – підіграв жартівникові Марченко.

– Десь так, – відповів задумливий Богдан.

– Гаразд. Піду розвідаю про сніданок.

Ігор надягнув майже парадне і зник за дверима.

Лисиця дістав блокнот і почав накидати нову статтю. Бондаренко чекає. І читачі. Навіть фанати. Ех, важкий це гуж… Але ж узявся…

Та робота швидко набридла. Текст писатися не хотів. Опирався руками й ногами.

Тоді розбудив зомбоящика. Нехай говорить. Що там у світі, поки вони тут спали?

Телевізор увімкнувся на тутешньому каналі. Це Богдан зрозумів, коли побачив у правому верхньому кутку абревіатуру «ЛОТ». Розповідали, що Луганський міський голова Сергій Кравченко провів зустріч із голландською делегацією, яка приїхала домовлятися про спільні інвестиційні проекти. Далі повідомили про інцидент, який трапився в школі № 3. Там учителька російської мови й літератури побила учня шостого класу прямо на уроці. Розпочато кримінальне провадження за частиною першою статті 122. Кримінального кодексу України «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження». Про це казенним голосом повідомив щокастий підполковник. Далі – новини культури. «У Торезі розпочала роботу щорічна тату-конвенція “Donbass-Saloon”». На відео – початок фестивалю. Усміхнений