Острів Каміно - Джон Гришем

Ближче до вечора Брюс і Ноель вийшли з готелю й за п’ять хвилин дісталися пішки до Старого міста — трикутного району, який мав багатовікову історію й був чільною пам’яткою Ніцци. Змішавшись із натовпом туристів, вони поволі йшли через жваві вуличні ринки, розглядали вітрини бутиків на тісних вулицях, якими не могли проїхати автівки, ласували морозивом і кавою в одному з численних кафе просто неба. Вони блукали провулками, не раз збивалися зі шляху, але щоразу швидко зорінтовувалися. Варто було повернути за ріг, і там одразу було видно море. Вони часто бралися за руки, весь час трималися разом, й іноді здавалось, ніби їх тягне одне до одного якась невидима сила.

У четвер Брюс і Ноель встали пізно, поснідали на терасі і, прийнявши душ і одягнувшись, знов пішли в Старе місто. Вони неспішно крокували через квіткові ринки, захоплюючись неймовірним розмаїттям квітів, багато з яких навіть Ноель не знала. Потім зайшли в іще одне кафе, де випили по еспресо, спостерігаючи за великим натовпом навколо барокового собору на площі Россетті. Ближче до опівдня вони поволі підібралися до краю Старого міста, до трохи ширшої вулиці, якою, хоч і з труднощами, час від часу проповзали машини. Там вони зайшли в антикварний магазин, і Ноель поговорила з власником, після чого майстер відвів їх у невеличку майстерню в задній частині магазину, заповнену столами й шафами на різних етапах реставрації. Показавши на великий дерев’яний ящик, майстер повідомив Ноель, що той щойно прибув. Перевіривши прикріплений біля одного з його кутків ярлик з інформацією про доставлений товар, вона попросила відкрити ящик. Майстер приніс дриль і почав вигвинчувати дюжину п’ятдесятиміліметрових шурупів, на яких трималася кришка. Він працював повільно й методично, і було очевидно, що він має багаторічний досвід роботи. Брюс стояв поруч, уважно спостерігаючи, а Ноель, здавалося, більше цікавив інший старий стіл, який стояв поблизу. Коли роботу було закінчено, Брюс із майстром зняли кришку й відставили її вбік.

Ноель щось сказала майстрові, і той зник. Брюс вийняв із ящика товстий шар пакувального наповнювача, і перед їхніми очима враз постав письмовий стіл Мерсер. Під його кришкою були три ящики, але їхній лицьовий бік був муляжем, що приховував тайник. Озброївшись молотком-цвяходером, Брюс обережно відігнув панель. За нею лежали п’ять однакових кедрових футлярів, виготовлених на особливе замовлення Брюса майстром-столяром на острові Каміно.

Там були «Ґетсбі» й компанія.

Зустріч розпочалася о 09:00, і все вказувало на те, що вона затягнеться надовго. Довгий стіл уже був завалений паперами, ніби за ним працювали багато годин. На дальньому кінці було встановлено великий екран, а біля нього стояло блюдо з пончиками і два кавники. Агент Мак-Ґрегор і ще три ФБР-ники сиділи з одного боку, а на іншому розмістився помічник прокурора Карлтон в оточенні похмурих молодиків у темних костюмах. В іншому кінці столу сидів Марк Дрісколл, а зліва від нього — його вірний адвокат Петрочеллі.

Марк подумки вже смакував вихід на свободу й життя в новому світі. Він був готовий викласти все.

Мак-Ґрегор заговорив перший:

— Почнімо з вашої команди. Усередині бібліотеки вас було троє, чи не так?

— Так. Я, Джеррі Стінґарден і Денні Дербан.

— А ще хто був?

— Зовні, біля бібліотеки був Тім Мальданадо, якого всі звали Треєм. Не знаю, звідки він родом, бо він більшість життя провів у втечах. Його мати звати Айріс Ґрін, і вона живе на Бакстер-роуд у Мансі, штат Індіана. Можете навідатись до неї, але думаю, що вона вже багато років не бачила свого сина. Десь два роки тому Трей втік із федеральної в’язниці в Огайо.

— А звідки ви знаєте, де живе його мати?— запитав Мак-Ґрегор.

— Це все було частиною плану: ми запам’ятали купу різних речей один про одного, щоб упевнитися в тому, що ні в кого не виникне спокуси розколотися, коли його затримають — щоб була загроза відплати. Це тоді здавалося дуже вдалою ідеєю.

— І коли ви востаннє бачили Трея?

— 12 листопада минулого року, коли ми з Джеррі покинули будиночок і поїхали в Рочестер. Трей із Денні лишилися там. Де він зараз — гадки не маю.

На екрані з’явилася усміхнена Треєва пика — то була фотографія, зроблена після одного з його арештів.

— Це він,— підтвердив Марк.

— І яка була його роль?

— Він улаштував відволікальний маневр: зчинив переполох, підірвавши димові бомби й петарди, а тоді зателефонував до Служби порятунку й сказав, що якийсь хлопець із пістолетом почав стріляти по студентах. Я теж зробив кілька дзвінків, коли був усередині бібліотеки.

— Гаразд, до цього потім ще повернемось. А хто ще брав участь?

—