Континент бойових ткачів - Козел Валерія

- Вони всі з родин аристократів, думаєш, їм дозволять приймати участь у війні?

- Війна не питає дозволу… ми маємо підготувати їх до всього. Це наша відповідальність. Моя відповідальність, Таск!

Запала тиша. Таск відчував її хвилювання. Вона знову нікому не довіряла. Знову тягнула все на себе, на свої тендітні плечі. Рейна була сильною і вольовою, але ще трохи – і вона зламається. Не витримає, дасть тріщину і зрештою розіб’ється, як кришталевий келих, наповнений гірким вином. І усвідомлення того, що саме він у цьому винен, змушувало його ненавидіти себе все сильніше з кожним днем.

- Пробач… - прошепотім він, уткнувшись лобом у її плече, - я такий ідіот…

- Ти чого це раптом?

- Не хочу бачити, як ти женеш себе у прірву… - він підвів на неї погляд, - я захищатиму цих дітей ціною власного життя. Я передам їм всі свої знання і навички, що допоможуть їм вижити. Стану стіною між ними та війною. Я все зроблю. Все, що ти забажаєш, попросиш або накажеш. Я візьму цю відповідальність за нас двох, тільки довіряй мені. Дай мені стати стіною, за якою ти можеш сховатися. І бути слабкою хоча б іноді.

- Ти маєш захищати принцесу, про дітей я подбаю. Не думай, що мені не вистачить сил. Я просто…

- Рейно! – Таск силою повернув її до себе.

На її обличчі застиг подив. Він взяв її за руку. Вона була холодною. Таск на мить завмер. Вона ніколи його не підпустить, так? Щоб він не казав, як би не присягався. Вона і далі буде дивитись на нього відсторонено, як на того, хто вже одного разу втік. Що він має зробити? Чи має взагалі? І раптово відповідь прийшла сама.

- Моя Високосте, - прошепотів він, - моя крижана принцесо.

- Що ти?.. – Рейна не договорила.

- Я все думаю… - Таск торкнувся губами її долоні, - чи стану я колись гідним торкатися хоча б кінчиків твоїх пальців? Хіба я можу? Я все думаю, що не маю на це права. Ніколи цього права не матиму. Та все ж, я маю нахабність торкатися тебе.

Його гаряче дихання опалило її губи. Він був так близько, що вона відчувала запах його шкіри, пряний запах м’яти, якою пахло його волосся. Його рука сковзнула під плащ, пригортаючи її до себе за талію. Поряд із ним завжди було тепло. Таск схилився до неї.

- Лише ти… Моя Високосте, - пошепки мовив він, - одна лише ти.  Подаруй мені цю мить. Навіть якщо втомилась. Навіть якщо від мене.

Її м’які губи були на смак як ніжність. Дихання перехопило. Він тримав її так міцно, немов боявся, що якщо відпустить – вона зникне. Вона смикнулась у бік, але він не відпустив, притиснувшись лише ближче до її уст. Вона була єдина. І в усьому світі не було нічого важливіше, ніж її посмішка. Нічого дорожчого за її дотики. Бездоганна. Його Рейна.