Тринадцятий демон - Аліна Скінтей

"Я нізащо не помру!" — думала Астель Бальмонд, гнівно стискаючи щелепи.

Ніч була темною, тихою, а повітря смерділо смертю, яка буквально наступала Бальмонд на п’яти. Холодне повітря обпікало шкіру, пробираючись під плащ. Тиша здавалась неприродною - занадто тривожною, занадто густою. Лише шурхіт листя під ногами й далеке, глухе виття, схоже на відголосок забутого жаху, розрізало мертву порожнечу лісу. Астель бігла, не зупиняючись. Поділ її сукні зачіпався за кожну гілку, сповільнюючи її рух. Часу на жалкування про невдалий одяг в неї не було. Жовті крони дерев тягнулася над нею, створюючи химерні тіні, що звивалися, мов живі примари, готові схопити її - єдину живу спадкоємицю королівства.

Астель летіла вперед, так, наче зупинка на мить, коштувала б  їй життя. Вітер різко зірвав каптур, і той злетів назад, відкриваючи її довге аспідне волосся з поодинокими синіми пасмами, яке впало легкими хвилями до талії. Її обличчя мало світло-персиковий відтінок шкіри, високі вилиці, робило його виразнішим, великі мигдалеподібні очі, були насиченого бузкового кольору, а м'яко окреслені ніжно-рожеві губи притягували погляд. Бальмонд могла конкурувати зі своїми зведеними сестрами, які заздрісно дивилися на її красу... колись. Тепер вони всі були мертвими.

Астель знала: морраґули вже близько. Вони стежили за нею. Їхня присутність була важкою тінню, що стискала її серце в обіймах страху. Їхні мертві, безокі обличчя, відчувалися навіть у темряві, мов невидимі, але нещадні хижаки, що чекали на момент, коли вона спіткнеться, коли зупиниться на мить.

Страх, витікав з кожної пори її тіла, проймав душу, змушував дихання ставати рваним і важким. Тихі кроки морраґул, майже безшумні, лунали за спиною, і з кожною секундою вона відчувала їх все ближче, наче їхні крижані пальці вже тягнулися до її життя. Вони не поспішали - знали, що вона в пастці. Мороз пробирав її до кісток. Це відчуття змушувало гнатися її вперед, шлях здавався нескінченним, темним тунелем, з якого немає виходу.

Холодна паніка змушувала ноги бігти швидше, та шлях перед нею здавався не мав кінця, ніби темний лабіринт, із якого не було виходу.

Вона не знала, як довго ще зможе бігти. Не знала, що робитиме, коли зупиниться. Чому ці створіння переслідували її? Що їм потрібно? Чому чаклуни вбили її батька? Питання засипали її, але відповідей не було.

Астель зупинилася, жадібно хапаючи повітря. Серце гупало в грудях, мов намагаючись вирватися назовні, а в очах закарбувався жах. Попереду була зграя морраґул. Істоти застигли, розтягуючи свою присутність, мов туман, який огортає все навколо. Астель кинула погляд в один бік, потім в інший - виходу не було. Темні силуети замкнули коло навколо неї, поступово звужуючи простір, наче хижаки, що терпляче вичікували.

Морраґули були створіннями нічних кошмарів - схожі на сутності, від яких тікає саме світло. Їхні витягнуті, обвиті чорними, розірваними на шматки плащами тіла здавалися безформними, наче тіні, які стираються від найменшого дотику. Високі та зловісні, їхні обличчя були сховані під глибокими каптурами, але Астель відчувала їхні погляди - порожні, безокі, мов провалля, що дивляться прямо у душу. Їхня безлика присутність була набагато страшнішою за будь-який жах, який вона могла собі уявити. Зустритися з одним таким - і лишитися живою щастя, але зі зграєю, шансів залишитись живим - дорівнювали нулю.

Руки істот були довгими й худими, мов кістяки, вкриті тонкими оболонками тьми. Іноді з-під їхнього одягу визирали крижані пальці, нагадуючи хижацькі кігті, саме ними вони схоплювали й висмоктати спочатку магію, а потім й життєву енергію з будь-якого, хто міг назватися живим. Вони не рухалися швидко, але кожен їхній крок пронизував холодом, що змушував кров стигнути в жилах. Їхнє дихання, тихе, майже шепотіння, ніби мертві голоси, наповнювало повітря жахом.

Астель закусила нижню губу, ледь не до крові, стискаючи долоні в кулаки. Вона була здобиччю, яку загнали в глухий кут. Морраґули наближалися, їхній безжалісний шепіт наростав, немов пісня смерті. Ще мить, і їхні крижані пальці торкнуться її шкіри, а душу огорне безнадія.

Бальмонд відчула, як холодні пальці страху стискають її горло, але разом з тим гнів запалював її душу. Зараз вона була єдиною спадкоємицею древнього роду, і Астель не готова була віддати себе на поталу цим потворам. Її очі блиснули рішучістю.

— Я нізащо не помру! — рикнула Астель, хапаючи за поділ сукні і різко ручи його вгору. 

На стегнах, закріплені у шкіряних піхвах, були два кинджали - леза виблискували холодним світлом у темряві. Це була зброя її предків, кована вогнем і магією, яку вона ніколи не зняла б, навіть під загрозою смертельної небезпеки.

Астель вихопила обидва кинджали і розвернулася на місці, спиною до найближчого морраґула. Її рух був стрімким, сповненим відчайдушної сили та люті. Леза блиснули в повітрі, і вона завдала першого удару - кинджал прорізав повітря, влучивши в тіло створіння, але замість звичного звуку металу по плоті вона почула лише дивний гул, немов різала по самій тіні.

Морраґул хитнувся назад, але швидко відновив рівновагу. Його крижані пальці потяглися до неї, холод змушував дихання стискатися в грудях. Інші істоти все так само повільно наближалися, їхній шепіт ставав все гучнішим, проникаючи в її свідомість, заповнюючи її думки відчуттям приреченості.

— Я заберу вас із собою в могилу, стільки, скільки зможу! — рикнула Астель, різко відскочивши назад, обидва кинджали блиснули у тьмяному світлі.