Приречені - Ігор Даровський

– Перехід діятиме 3 хвилин. Рівно 180 секунд, аби зайти у приміщення і забрати цілі. Підготуйте шокери і ноші, –  ми синхронізуємо годинники з операторами місії та рятувальними групами. – Нехай час і простір буде поблажливим до наших людей, – це стандартне побажання перед важкою операцією у мільтивсесвітах. 

Дивлюся на фото письменника, за порятунок якого відповідає моя група. Тепер кожен перемикається на свою ціль. Зони відповідальності розділені заздалегідь.

– Хвильовий у кабінеті один, проте озброєний. Тож будьте обережні, – бачу як командир загону запускає процес квантової синхронізації переходу. Зараз вони відчувають легкі вібрації часу і простору, що немов дрібні піщинки стукають у закриті ворота порталу. – Три, два, – починаю відлік і рятувальна команда займає свої позиції.

Ми слідкуємо за операцією на моніторах. Я намагаюся зосередитися тільки на своїй частині роботи. У кожного з учасників групи є так звані камери світлого поля – за допомогою них ми отримаємо чудову 3D картинку усієї локації і можемо бачити операцію з різних ракурсів. Треба тільки дати команду і ШІ наблизить потрібну ділянку простору.

 – Почали!

Двері відкриваються просто посеред кабінету. Група заходить швидко, намагаючись якомога скоріше зайняти потрібні точки. Кожен знає свої рухи до дрібних мілісекунд – у симуляції ми проводили цю операцію сотні разів. Певен, кожен з них міг би зробити все це з закритими очима. Три кроки прямо і наліво – спеціальні поглинаючи накладки роблять рухи рятувальників майже безшумними.

Хвильовий зосереджено пише. Це його прощальні записки. Пістолет поряд, але навряд він встигне їм скористатись. 

– Підтверджую. Це він, – командир дає знак і шокер випускає заряд. Один постріл і тіло поета починає осідати прямо на турботливо підставлені ноші. Ідеально.

Я прошу ШІ наблизити камеру на прощальну записку: «Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте…», ¬– він щоразу починає одними й тими самими словами і так і не встигає їх дописати. Ми приходимо раніше. До того, як він забере своє життя.

Командир показує, що треба рухатись далі. За дверима чутно тихі голоси. То Куліш і Досвітній. Нам треба забрати і їх. Тихо і непомітно. Двоє з команди виносять Хвильового у двері. Його рука випадає з нош і тягнеться підлогою. На пальцях сліди від чорнил. У нього такі тонкі аристократичні пальці, чомусь я раніше не звертав на це увагу. Очі закриті і це робить його дитяче обличчя письменника ще спокійнішим. Невинним.

– 120 секунд, - нагадую командиру і той віддає наказ.

Команда різко відкриває двері кабінету і знерухомлює ще дві цілі. Це наш «День Д». Рятувальна операція «розстріляного відродження», де кожен із підрозділів має свою ціль. Простір і час ретельно розбитий на сектори та зони. Ми повинні забрати їх всіх одночасно. Перенести у безпечне місце.

Тут у Мультивсесвітному Відділені Збереження Культурної Спадщини я відповідаю за приречені планети. Земля – одна з них. Признана безнадійною у всіх варіаціях розвитку. Тож ми рятуємо найважливіше. Тих, кого позбавили можливості запустити гілку найкращого майбутнього для своєї планети. Це кодова назва для закатованих та вбитих. На цій планеті Сонячної системи таких людей мільйони. Сотні тисяч ймовірностей створення прекрасних культурних надбань втрачені через примхи та жорстокість недолугих бездар. Українські культурні діячи початку двадцятого століття по всіх показниках нашого відділу визнані наймасовішим знищенням перспективного культурного майбутнього, точкою неповернення після якої історія цивілізації йде на спад.

На щастя, завдяки новій поміжчасовій програмі мультикультурного збереження, ми можемо дати усім цим талановитим людям новий шанс.

З кожною вдалою місією на великому інтерактивному екрані обличчя врятованих загоряються зеленим. Новий сигнал. Курбас теж прямує до нас. Його забрали просто з театру «Березіль», прихопивши найкращих акторів. Поки все йде за планом.

На екрані запалюється зображення Бойчука і його послідовників. Невже нам вдасться це зробити?

Дивлюсь на годинник. Кілька секунд і переходи закриються. Усі цілі горять позитивним зеленим. Кажуть, що цей колір безтурботності, спокою та природи. Напевно через це на моєму обличчі посмішка.

І так, я знаю, що це злочин. Що ми тільки но брутально змінили історію розвитку цієї планети. Проте після затвердження конвенції «розподілу світів», на «приречені» землі заборони на втручання не розповсюджуються. Більше ні. І це дозволяє нам рятувати надважливі життя.

Усі загони виходять вчасно. Переходи закриваються і ШІ інформує що операція вдала на 100%. Оператори аплодують і вітають один одного. Вітають мене. Це безумовний успіх нашого планування і підтвердження ефективності моєї програми. Як керівник я задоволений результатом. Проте це лише перший крок.

– Везіть всіх у медичний відсік, а потім у адаптаційну зону. Поводьтеся чемно і не забувайте, що це цвіт нації, який можливо створить новий мультикультурний всесвіт.

– Навіщо ми тут? – Курбас дивиться на мене своїми величезними добрими очима. Краса його голосу та інтелекту безсумнівна. Він невеликого зросту, але випромінює потужну ментальну силу.

У кімнатах врятованих ми намагалися зберегти звичне для них середовище. Інтер’єр, реманент, усе як було до потрапляння сюди. Згідно з уявленням нашої системи аналізу та відповідності. Ми готуємо їх до нової реальності поступово. Це один з етапів адаптаційної програми.