Поастирі з котиками - Черрі

Синмін спостерігає за сонечком, що неквапливо повзе по склі класного вікна. Урок географії занадто нудний, щоб зосереджувати свою увагу на ньому. Тому юнак намагається порахувати цяточки на крильцях комахи, щоб визначити скільки їй років. Ця дитяча звичка пройшла з ним крізь роки, і якщо чесно то Синмін вважав її милою.

Відчутний удар між ребер відволікає хлопця від його заняття. Він обурено повертається до Чанбіна, готовий розказати все, що про нього думає, але натомість натикається на суворий погляд вчителя. Блядство! Певно пан Кім щось питав, а він за своїми спостереженнями не почув. Чоловік вичікувально, як і весь клас, дивиться на Міна чекаючи його відповіді.

— Африка, — лунає тихе з іншого кінця класу. — Африка, — повторює впевненіше відволікаючи вчителя, — найжаркіший континент. Але хіба це не занадто просте питання, як для випускників, пане Кім? — Лі Мінхо, відомий, як місцевий ботан, поправляє свої окуляри.

— Ви повинні володіти елементарними знаннями, щоб здати екзамени в кінці року, — повертається до нього чоловік.

— І питання адресувалося не тобі, Мінхо. Тож наступного разу, дай можливість Синміну відповісти, — у тоні вчителя відчувається попередження, яке юнак просто ігнорує знизуючи плечима.

Урок продовжується, а Мін тихо видихає, відчуваючи вдячність. Цей парубок врятував його шкуру вже не вперше, і це чудово. Бо ще б однієї двійки з цього предмету вистачило, щоб Синміна не допустили до екзаменів. Не те, щоб він сильно хвилювався, але залишатися на наступний рік, якось не хотілося.

Чанбін бачачи його погляд лиш зневажливо фиркає. Він мабуть здогадується, що хоче зробити Синмін, і аж ніяк не схвалює цього. Але хлопцю абсолютно начхати, що друг там собі думає. Лиш би в голос того не казав.

— Ти ж не чекатимеш Мінхо після уроків, правда? — шепоче, якомога тихіше Бін. — Думаю, він не робитиме такого вдруге, тож прошу не йди розбиратися з ним через таку дрібничку.

Синмін здивовано вирячується на друга, наплювавши на вчителя. Не те, щоб йому було діло до нього раніше. Так у нього запальний характер, але невже Чанбін справді думає, що він піде бити Мінхо через щось подібне?! Чому?!

— Я не повністю відбитий на голову, — буркоче не задоволено, штурхаючи його коліном під партою. — І не чекатиму на нашого однокласника десь у темному провулку. За кого ти мене маєш?

— Останнього разу, я забирав тебе з клубу, бо якісь хлопці не так глянули в твій бік. І ти поліз до них з кулаками, — від гніву вчителя хлопців рятує дзвінок.

Вони миттєво покидають клас, не слухаючи обурення пана Кіма. Домашнє завдання для слабаків, а Синмін може потім в інших запитати. Та й що там тої географії вчити?!

— Взагалі тоді вони перші почали! — продовжує вже в коридорі. — І я б дуже образився, якби ти не прийшов мені на допомогу.

— Ну або б помер від їхніх ударів, — саркастично зазначає Чанбін, ухиляючись від підпотиличника. — А за Мінхо я серйозний. Він і так якийсь зашуганий, тому залиш його в спокої. Все я пішов, мене Чан чекає під школою.

— Міг би так не хвалитися своїм хлопцем, — фиркає Синмін, зі сміхом поплескуючи друга по плечі. — Напишеш потім.

Бін махає рукою тікаючи на вихід зі школи. Мін бачить, як він радісно біжить в обійми Кріса, який чекає на нього разом із своїм байком. Швидше за все вони поїдуть на побачення. І Синмін навіть по-доброму заздрить їм. Адже не кожному випадає шанс знайти свою людину.

Юнак видихає повертаючись на п'ятках. Йому треба в туалет. Природа кличе, і Мін вже просто не може чекати. Тому він мало не біжить до вбиральні, яка була трохи далі по коридору. Синмін кулею влітає в одну з кабінок, не помічаючи нічого навкруги.

Через кілька секунд він виходить, щоб ніс у ніс стикнутися з наляканим Мінхо, який притискає свій рюкзак до грудей. Він дивиться на Синміна своїми очима-бусинками, як на ворога. Так, ніби той може скривдити його. Це чомусь зачіпає гордість хлопця. Неабияк зачіпає.

— Пробач, я тут... Просто... Я вже йду... — Мінхо швидко миє руки, розбризкуючи воду навкруги і тікає, не давши Синміну й слова вставити.

— Але ж це загальний туалет, — розгублено кидає в пустоту.

Хлопець теж миє руки і виходить в коридор. Звісно Мінхо й слід простиг, але Міна таке ставлення не дивує. У більшості випадків люди реагують на нього саме так. Адже в юнака майже завжди суворий вираз обличчя, насуплені брови, і різкий тон. На додачу Синмін любить помахати кулаками, про що теревенять мало не в кожному куточку школи. Але попри все це Мін ніколи не знущався над однокласниками, або ж молодшими за себе. Мінхо мав би про це знати, здається.

Важко видихаючи, хлопець прямує додому, думаючи, як краще подякувати цьому диваку. Може купити щось смачненьке? Але що? Він навіть не знає, що любить Мінхо. Напевно напій буде чудовим вибором, а який саме Синмін придумає завтра. Сьогодні з нього вистачить думок.

Наступного ранку школа гуде, як вулик, переповідаючи свіжі плітки. І чим більше людей їх розповідає, тим цікавішими фактами обростає історія. Але Синміна вони мало цікавлять, бо він стоїть навпроти автомату з напоями і не може вибрати, який купити Мінхо. Це просто неймовірно бісить.

— Я ж тебе здається просив, Міне! — Чанбін стискає щелепу так, що жили на щоках видно. — Не думав, що ти аж настільки добанутий!

— Про, що ти говориш?! — роздратовано обертається до нього хлопець. Він не може втямити про що мова. І чому кращий друг ображає його з самого ранку.

— Не прикидайся дурнем, — Бін складає руки на грудях. — Хіба не ти вчора побив Мінхо? В нього все обличчя в синцях.

— Що?! — всередині щось обривається після почутого. Він зривається з місця, не слухаючи обурених викриків друга за спиною.

Якого біса? Хто це зробив із ним? І головне чому байдужого до інших Синміна це так тривожить? Хлопець не знає відповіді на ці питання. Просто зараз йому потрібно побачити Мінхо і дізнатися хто стоїть за всім цим.

Мін вривається у клас, змушуючи однокласників здивовано замовкнути. Він підходить до Хо, який сидить на своєму звичному місці, втикнувшись у підручник. Здається, цей хлопець не чує всіх перешіптувать за спиною, але Синмін певен, що це не так.