Поастирі з котиками - Черрі

— Гей, — він намагається звучати, якомога м'якше, щоб не злякати Мінхо. Але той всеодно здригається, переводячи на Міна здивований і зляканий погляд. — Пробач, я не хотів налякати. Чи не могли б ми вийти і поговорити? — йому фізично боляче дивитися на побите обличчя хлопця.

— Т-так, звісно, — він трохи затинається, але Мін не зважає на таку дрібницю.
Коли вони опиняються в коридорі, то Мінхо швидко губиться між людьми. Тому Синмін обережно бере його зап'ястя в свою руку, ведучи в бік медпункту.

— Пробач, що схопив без дозволу, — хлопець винувато схиляє голову, коли вони опиняються в кабінеті медсестри.

— Просто я не хотів, щоб ми розминулися в натовпі.

— Чому ми тут? — більш спокійно питає Мінхо, сідаючи на одне з ліжок.

— Бо я, — Синмін обертається до нього з пластирями, перекисем і ватою в руках, — хочу обробити твої рани.

— Не треба! — гучний викрик змушує Міна здригнутися. — Нічого страшного не трапилося. Я... Я просто перечепився дорогою до школи і впав. Так.

Синмін лиш важко видихає, сідаючи поруч з хлопцем. Він не знає, що сказати, бо ніколи не вмів висловлювати своїх почуттів. Але юнак хоче, щоб Мінхо зрозумів його правильно. Бо непорозуміння супроводжують парубка все його життя.

— Я знаю, що ти брешеш, — він відчуває, як Хо здригається. — Але, якщо не хочеш казати хто це зробив, то не потрібно.

— Чому ти допомагаєш мені? — Мінхо повертається до нього, і Синмін бачить в його очах мільйони зірок. Вони закарбовуються в його пам'яті, як найяскравіший спогад.

— Вважай це подякою за вчорашній порятунок на географії, — він знизує плечима. — Тож дозволиш?

— Гаразд, — нарешті здається, дозволяючи Синміну легко обробити ранки на обличчі. — Але наступного разу, постарайся слухати.

— Пан Кім страшенно нудний, — приречено стогне Мін, не відриваючись від своєї важливої справи.

— А ще тупий. Згоден, — Хо пробує всміхнутися, але відразу кривиться від болю. — Та все ж тобі варто хоч трохи його слухати, бо я не буду кожного разу виручати тебе із скрутного становища.

— А ти ще той буркотун, — весело сміється Синмін. — І чому ми не стали друзями раніше?

— Ми друзі? Відколи? — від здивування брови парубка лізуть на лоба.

— Від сьогодні, — аніскілечки не бентежиться Мін. — Ти допоміг мені, я допоміг тобі. Так і створюється дружба. Тому тепер ми приятелі. І сьогодні разом ідемо зі школи додому.

— І ти не проти подружитися зі мною? — з сумнівом і прихованою надією питає Мінхо, змушуючи серце Синміна стиснутися.

Він піднімає очі, зустрічаючись із сповненим надії поглядом хлопця. Час ніби завмирає, залишаючи цих двох у їхньому власному світі. Мін мабуть вперше помічає, який красивий Мінхо. В нього рівний ніс, великі очі, і пухкі губи, які хочеться поцілувати... Стоп! Друзі так не думають!

Хо першим відводить погляд, червоніючи, як буряк. Він нервово покашлює, змушуючи Синміна трохи метушитися.

— Так, ще пластирі...

— Я наклею сам. Дякую, — Мінхо хоче забирати їх у Синміна, але той не віддає.

— Ні, я допоможу. Просто звик доводити справу до кінця, — він ніяково всміхається і клеїть пластирі з котиками на щоки і ніс хлопця. — Тепер все. Можемо повертатися в клас, мій друже. І так, я дуже хочу, щоб ми стали друзями!

— Гаразд, — видихає з крихітною усмшікою Хо.

Зрештою, вони повертаються до класу, де в Чанбіна виникає занадто багато питань до Синміна. А той не певен, що зможе відповісти на всі. Однак, побіжно розповівши все кращому другу Мін обдумує, як дізнатися, хто знущається над Мінхо. Але відповідь приходить сама.

На великій перерві хлопець виходить разом з Чанбіном на двір, щоб зловити ще трохи теплого сонця. Бо надворі вже осінь, і зовсім скоро стане холодніше. Саме в цю мить він бачить кількох хлопців із сусідньої школи, які перегороджують дорогу розгубленому Мінхо. Вони щось йому говорять, змушуючи того зіщулитися. І Синмін побачивши це, поспішає підійти до них. Він закидає руку на плечі Хо, притискаючи його сильніше до себе.

— Якісь проблеми, хлопці? — нахабна усмішка сама собою з'являється на обличчі.

— Не лізь не в свої справи, Кіме, — випльовує один з парубків, ховаючи руки в кишенях.

— Його справи — це мої справи. Адже так, любий? — він цілує руку отетерілого Мінхо.

— Т-так, сонце, — юнак витискає милу усмішку, дивуючи не тільки Синміна, а й всіх школярів, які були на подвір'ї.

— Тому, які претензії до мого хлопця, шановні? — його усміх переходить в оскал, змушуючи парубків відступити.

Все ж слава про запальний характер Синміна йде поперед нього. Але у даному випадку це перевага, а не вада. Тому він користуватиметься нею сповна.

— Цей... — найсміливіший затикається під поглядом Міна, — ...Твій хлопець нам заборгував!

— Це правда, Мінхо? — тон і вираз обличчя Синмін враз змінюються, роблячи його більш м'яким.

— Ні, — тихо відповідає юнак, — це вони вимагають у мене гроші. І вже не вперше. Але я можу віддати.

— Що він там белькоче? — їхній очільник, показово прочищує вухо пальцем.

— Каже, щоб ти ступив свою пельку, інакше я тобі її розірву, — з милою усмішкою відповідає Синмін.

— Вам краще забиратися, — доєднується до розмови Чанбін. — Інакше я піду до вашого директора. І тоді подивимося, як ви заспіваєте.

— Тобі ніхто не повірить, — ці виродки зберігають спокій.

— Зазвичай батько прислухається до моїх слів, — Бін знизує плечима, а Синмін з усіх сил намагається не розсміятися. — Але, якщо ви так кажете...

— Ми йдемо, — вони один за одним покидають шкільне подвір'я. — Але, тобі краще озиратися, Кіме.

— Ой, я прямо в штани наклав, — регоче, Мін повністю впевнений, що ці ідіоти більше не повернуться.

Лише після того, як він замовкає, Синмін зауважує, яка мертва тиша панує позаду нього. І, якщо чесно, йому трохи страшно обертатися до інших, але ще страшніше глянути в очі Мінхо. Однак, парубок заговорив першим.

— Дякую, що допоміг, — він відходить від Синміна на безпечну відстань. — Ти не повинен був. І, якщо що то я нормально ставлюся до такого.