Пливе човен - води повен - Олег Говда

До міста увійшли разом з вечірньою прохолодою і стадом... Ні, не методом Одіссея, накинувши на себе коров’ячі шкури, а всього лиш затесавшись у компанію пастухів та підпасків, що лінькуватою гурбою плелися позаду корівок. Від корів та овець ми б відрізнялися навіть вивернувши кожухи навиворіт. Жартую, звичайно... Але, навіть ця засторога виявилася зайвою. На відміну від ранкового часу, зараз на брамі у Нижнє місто навіть охорони не було. Вхід вільний...

Чесно кажучи, незрозумілий підхід. Чим початок дня важливіший за його ж завершення? Вороги і бандити навпаки, якраз темний час доби більше полюбляють... Втім, усюди свої примхи та звичаї. Чужинцеві, на перший, а то і на другий погляд, не завжди зрозумілі. «Кожному городу нрав і права, каждий імєєт свій ум-голова...», і нічого чужий монастир своїм аршином міряти. Тим паче, коли воно нам на руку.

Зате на КПП, перед входом в Середнє місто, стражники пильнували сумлінно.

Ага, ось тепер зрозуміло. Споконвіків одне і те ж... Головне забезпечити мирний сон заможних громадян, на пожертвування яких і утримується варта, а голота зі спальних районів і передмість нехай сама розбирається з порушниками порядку. Красти у голодранців все одно нічого... Самі кого хочеш роздягнуть і пограбують, якщо оказія трапиться. Зате, якщо чернь раптом збунтується, вартові повеселяться від душі... розімнуть кістки та покроплять сталь червоним, щоб не іржавіла в піхвах.

Я спочатку не зрозумів, навіщо така пересторога? Незважаючи на те, що в нічний час у заможні райони вхід був дозволений не кожному — нас би пропустили без розмов. Ім'я торговця шкірою Хасана Ібрагіма в Кизи-Кермені відчиняло якщо не всі, то більшість дверей.

Хотів було навіть спитати у Василя, але подумав ще трохи і сам зрозумів.

Прийти на зустріч, умовно кажучи, по запрошенню, значить відразу розкрити противнику всі карти, показати скільки нас, — а такий розклад козакам не подобався. Мало що син Дауда пообіцяв, міг і передумати. Для лицарів плаща та кинджала слово честі — порожній звук. Якщо буде треба — тричі продадуть і знову куплять, не скидаючи лиж... Тому, хоч якийсь козир у рукаві нам не завадить. Інакше, навіщо взагалі город городити і затівати всю цю катавасію з таємничістю і грою в хованки? Щоб лізти в пастку усіма ногами? Беріть нас, в'яжіть... Можете відразу вбити, а хочете — замордуйте до смерті.

Тож знайдений ​​мною лаз ​​був вельми доречним, і дуже козаків порадував. Василь навіть знову завів щось про ангела-хоронителя і неймовірне везіння... Не суть... Важливий результат, а не шлях до нього.

Втомившись від денної суєти, місто і фортеця потихеньку вкладалися на спочинок.

Це в моєму тисячолітті тільки після настання темряви починало вирувати життя, а тут чим народу зайнятися? Ні інтернету, ні зомбоящика ще немає. Радіо теж не працює... хіба тільки сарафанне з блоком новин від «Одна баба говорила». Читати вміють одиниці. А як би і вміли, то що з того? Соромно сказати — гасову лампу, незважаючи на те, що араби її ще в IX столітті винайшли, і тієї днем ​​з вогнем не знайти. Каганцями хати освітлюють, або свічками... хто багатший.

От і виходить — сонце за горизонт — люди на лежанки. В міру сил і можливостей виконувати головну і найпершу божу заповідь. Ага, ту саму, що дана ще Адаму разом з нареченою.

Ну, так і ми не на танцюльки зібралися. В шпигунській справі, як і при таїнстві репродукції, зайві очі ні до чого... Все задоволення можуть зіпсувати.

Тіпун впевнено вів нас якимись закутками. Може, доводилося йому раніше тут бувати, а може — чуття лоцмана допомагало вибрати правильну дорогу? Полупуд — замикав процесію. Ну, а мені, в такій компанії, та ще й посередині, тільки і залишалося, що під ноги дивитися та думати.

Начебто, вже і в більш складних та небезпечних ситуаціях побувати довелося, аж ні — все одно мандраж бере. Так і кортить починати анекдотами сипати, від нетримання слів. Одна біда — наказано дотримуватися тиші. За будь-який зайвий звук одразу поза вуха прилетить. Та так, що іскри з очей посиплються. У цьому вже навіть Олеся встигла переконатися, незважаючи на стать. Виявилося, що в питанні дисципліни запорізькі козаки однозначно за рівність і не роблять жодних поблажок. Ну, може, трохи руку притримав і не по потилиці тріснув, а трохи нижче...

На зустріч з купцем вирішили йти втрьох. Тіпун, я і Олеся. Хасан-ага вже знав, що нас більше двох, і побачивши тільки мене з Семеном, міг стурбуватися і прийняти додаткові міри безпеки. А так  — вирішить, що ми йому довіряємо і втратить пильність.

Саме тому й було важливо потрапити в місто «не порахованими». Щоб дати Полупудові свободу дій, поки ми відволікатимемо турка торгом та іншими розмовами.

На одному зі стовпів, що підтримують дашок над парадним, горів єдиний на всю вулицю факел. Що було дивним — літо, як-не-як, і по-справжньому темніє мало що не за північ. Мабуть, турок сильно хвилювався, що б ми не заблукали і підсвітив своє помешкання.

Причому, хвилювався настільки, що ще й слугу перед ганком поставив.

Угледівши «дорогих» гостей, той спритно почимчикував назустріч. Я швидко озирнувся, бажаючи попередити Полупуда, але запорожця позаду вже не було. І не помітив, коли козак загубився. Начебто, до останньої хвилини чув його сопіння за плечима. Ну, тим краще...

— Хто такі? Чого треба?

Питання, прямо скажемо, дещо дивне. Мало куди людина може йти? Це ж місто, а не режимний об'єкт. Ні, якби ми поперлися на ґанок, гупали в двері — тоді зрозуміло. А за добрих двадцять кроків до помешкання… Але Тіпун, на відміну від мене, не заморочувався подібними нюансами. Відказав, як було домовлено.