Пливе човен - води повен - Олег Говда

За стіною... вельми товстою, я нарахував вісім кроків... лежало Нижнє місто. З нагоди страти — практично безлюдне Значить, і нам нічого затримуватися. Як тільки споглядачі виберуться сюди — будемо, як той осокір посеред степу.

— Біжимо!

Взяв дівчину за руку і бігцем рвонув до перших воріт. Якщо встигнемо проскочити — далі шукати не стануть. Подумають, що подалися в затоку контрабандистів, а там чужим робити нічого.

Рідкісні перехожі, якщо і поглядали з деяким подивом на двох юнаків, що мчать кудись стрімголов, то тут же і втрачали усілякий інтерес. На те вона і юність, щоб бігати, а не чимчикувати повільно та поважно. А від справ тікають, чи навпаки — в потребі поспішають, неважливо.

Проскочили передмістя, що називається, на одному подиху. Зупинилися лише по інший бік оборонного рову.

— Ой... мало серце з грудей не вискочило... — важко дихаючи промовила Олеся. — Наче на пожежу поспішали.

— Зате тепер — хоч кроком, хоч скоком... — я дихав не менше важко. Хоча, якщо чесно, наука Полупуда дарма не пройшла. У порівнянні зі собою колишнім, я почувався значно міцнішим і витривалішими. Якщо раніше надавав перевагу диванові чи комп'ютерному кріслу перед тренажерним залом, то зараз спокійно міг би і в марафоні взяти участь. І навіть поборотися за призове місце. Десь на рівні області. — А як он за той горбик перевалимо, щоб місто з очей пропало — то і прилягти можна.

— От-от... Хтось ноги збиває до крові, а йому аби лиш прилягти... тіпун мені на язик. Як тобі це подобається, Василю?

На сонці я перегрівся, чи що? Ми з Олесею стояли на битому шляху, в обидва боки від якого простягався рівний степ... маю на увазі, що навколо тільки трава, і жодного кущика чи деревця. Та й трава не дуже висока, до половини халяви... А голос звучав так чітко, немов Семен був не далі ніж в п'яти-шести кроках від нас. Та ще й, судячи з тексту, разом з Полупудом.

— Ну, чого головою вертиш? — в ту ж мить озвався і мій наставник. — Того й гляди — відкрутиться зовсім. Ех, мало я тебе вчив. Нічого не бачить і не чує. Якщо сліпий, так хоч носом нюхай!

— Он там вони причаїлися... — вказала Олеся поглядом на абсолютно порожнє місце. І зрозумівши, що я все одно нічого не бачу, повернулася до козаків спиною і ще тихіше додала. — Мухи... На запах поту злетілися... Ніде більше не в'ються. Тільки там...

— Дякую... — я відповів так само пошепки.

Дівчина лише посміхнулася. Їй самій було приємно надати мені допомогу і звільнити від насмішок.

— Ні, ну ти подивися на них... — обурився керманич. — Вони ще й милуються, тіпун мені на язик.

— Та помітив я вас... Просто, подумав спершу, може це хто нужду справив, от мухи і злетілися на... еее… трапезу.

— Правда? — метрах в десяти від дороги трава заворушилася і з неї, немов крізь товщу води проявився силует Полупуда. Я тільки прицмокнув. Такому маскуванню, мабуть, і вождь апачів міг позаздрити. — Це погано... Казав, треба часником натертися.

— Зіркий... тіпун мені на язик, — схвалив Семен. — А вивідачі шановного Хасана-аги промчали, як очманілі. Гаразд. Хотіли полежати? То ходіть до нас. Тут Василь для всіх містечко підготував. Подрімаємо до вечора, а вони нехай думають, куди ми запропали. Як темніти почне, вернемося до міста і поговоримо з «торговцем шкірами» уже по-свійськи. Та ворушіться! — гримнув нетерпляче. — Чого застигли, як засватані? Чекаєте, поки хто помітить? І теє... Петре, ​​ти чому з порожніми руками? А де хліб, вино? Я за чим посилав?

— Не встиг... Не зміг... Там така колотнеча...

— Не встиг... не зміг... І що, тепер постити до вечора? Тіпун мені на язик.

— Нічого, не зашкодить... — пробурчав Василь. — Всіх гріхів не замолити, а за деякі глядиш, і зарахується. Але ви і справді не стирчіть там. Не приведи Господь, заявиться хтось. Нас багато хто шукає. І бусурмани, і люди Чорноти... Лягайте хутчіш... не соромтеся.