Пливе човен - води повен - Олег Говда

Розлучившись з Тіпуном, я зник у натовпі, але не зважаючи на те, що йшов в одному напрямку з натовпом, швидкості це нітрохи не додало. Протискуватися вперед виявилося навіть важче, ніж навскіс течії. Перевага від «бути як всі» звелася до того, що на мене більше не бурчали і не топтали по ногах. Зате додалася інша проблема — не дати виру затягнути себе вглиб юрми, звідки мені самотужки вже не вибратися.

Добре, до пекарні було рукою подати і я зумів утриматися на краю потоку... От уже ніколи не думав, що люди настільки кровожерливі. Чи це у них (я теж людина, але з толерантного і цивілізованого майбутнього) класова ненависть до хабарників так нуртує? Та сама, що потім повела за більшовиками? Втім, а які ще розваги в ці темні часи, крім страти ближнього та кулачного бою в корчмі? Бандуристи-кобзарі з їх тужливі думами швидше в депресію заженуть, ніж розвеселять.

А ще... здається, я відвик від натовпу. Місяць привільного, степового життя привчив мене до простору. І зараз, — стиснутий з усіх боків, задихаючись від ароматів часнику, цибулі, смороду немитих, спітнілих тіл і інших газів, вказуючих на те, що в раціоні жителів Кизи-Кермена переважають горох та квасоля, — я зрозумів звідки береться агорафобія. Так і кортіло крикнути: «Випустіть мене звідси!» Але ж в годину пік на громадському транспорті і гірша тиснява буває. І нічого. Навпаки, навіть... Особливо, якщо попутниця попалася молоденька і гарна...

«Дівчино, ви виходите?» «Через вашу чортову парасольку я вже другу зупинку не дівчина»

«Вухо! Вухо!» «Пізно, вже закомпостували!»

«Мужчина! Приберіть руки з моїх грудей! Ні-ні, не ви... Ви ще можете потримати»

«Дівчино, ви компостуєте талон? Ні? Тоді заберіть ноги з компостера»

Ага. Приблизно так... І нічого, не вмер. Їздив до університету кожен день і навіть не помічав тісняви. Головне було не проспати свою зупинку. Хоча… тоді вже були в обігу жуйки і дезодоранти.

Олесю зауважив здалеку і хотів уже вискочити з натовпу, але в останній момент передумав. Якщо мені складно пересуватися, то і наглядач у такому ж становищі. Навіщо ж йому роботу полегшувати? Купівля їжі і вина всього лише відволікаючий момент, придуманий Тіпуном для відводу очей. А якщо можна обійтися, то й на краще. Грошики, знову-таки, збережуться... а вони зайвими не бувають.

Підняв руку, привертаючи увагу, — а коли дівчина, яка вдавала чи то замазуру безпритульного, то чи учня сажотруса, що тимчасово випрошує милостиню, помітила мене, — поманив до себе.

Олесі Полупуд точних настанов, мабуть, не давав, тому що вона тут же підхопилася і кинулася в мій бік. Радісна посмішка на замурзаному обличчі виглядала чудесно. Чого там... завжди приємно, коли тобі так щиро радіють...

— Нарешті... — прошепотіла вона, хапаючи мене за руку і тісно притискаючись усім тілом... Останнє, щоправда, не зовсім за власним бажанням. — Я вже й не знала що думати. Василь сказав, сидіти і чекати... А сам пішов кудись. Ви — теж пропали. Знаєш, як страшно одній! А де Тіпун?

 — Усе добре, не хвилюйся. Ми просто розділилися. Він... до Полупуду пішов, а я — за тобою. Тримайся за мене, спробуємо пробратися на іншу сторону...

На жаль, сказати набагато простіше, ніж зробити. Може, обличчя моє не вселяло стільки поваги, як керманича, чи в міру наближення до площі зросла щільність натовпу, але всі спроби перейти вулицю привели лише до того, що ми насилу забилися в саму серединку і застрягли там, як ведмежа Пух у нірці кролика. Ні назад, ні вперед.

— Куди преш, наче голий у баню?! Очі роззуй...

Огрядна тітка з жарким рум'янцем на пухких щоках і в смішному, як у немовляти, чепчику поставила остаточну крапку в моїх потугах змінити курс. Безцеремонно відштовхнувши вбік грандіозним бюстом.

На вигляд, дві подушки, а відчуття — наче вона за пазухою мішки набиті піском носить. Відразу зрозуміло — якщо буде треба, ця громадянка не тільки увійде в палаючу хату, а й змете її дощенту швидше бульдозера. Про коней і говорити нічого — бідолашна тварина сама встане, як укопана, ледь углядівши перед собою таку монументальну красу. І що характерно, поруч з молодицею, тримаючись за руку, як Олеся мене, з поважним і незалежним виглядом дріботів миршавий чоловічок... з величезним фіолетово-синім шнобелем. Ось тобі і діалектика, вона ж — боротьба і єдність протилежностей, — так би мовити, в натуральну величину.

— Гаразд, не горить... — змирився я з неминучістю. — Не будемо відриватися від колективу...

— Що? — закліпала пухнастими віями Олеся.

Чорт! Не розумію. Сліпим же треба бути, щоб не побачити, що це не хлопчисько. Морок вона навела на всіх чи що? Бо чим ще пояснити, чому і я, і Полупуд, і весь особовий склад Микитинської застави, не розпізнали перевдягнену дівчину? Хоча… Може все стало таким очевидним, бо я вже знаю, хто вона і бачу по-іншому? Ще б пак... Тепер мені і очі не потрібні, достатньо дотику, решта пам'ять підкаже. Зовсім ще свіжа... І запах.

— А куди всі йдуть?

— На площу. Там зараз страчувати будуть ...

— Невільників?.. — охнула дівчина і вся зіщулилася, вбираючи голову в плечі. Вона теж пам’ятала. Тільки іншу подію з минулого... менш приємну.

— Ні. Злочинців.

— Хабарників! — вирішив, що може втрутитися в розмову, володар фіолетового носа і хриплуватого баска. — Цим не те що голови рубати, їх на скибки стругати треба. Помалу і довго-довго... щоб тижнями кричали, перш ніж подохнуть. Може, у тих, хто їхнє місце займе, хоч на пару місяців страх перед покаранням жадібність пересилить... А то зовсім спасу немає. Гріш в казну — талер в кишеню. А якщо буде недоїмка хоч на акче — відразу все добро забирають, а щоб не було скарг та позовів — разом з усією родиною відправляють на невільничий ринок.