Пливе човен - води повен - Олег Говда

— В маслі живцем зварити... — пропищала огрядна матрона, з повагою поглядаючи на свого супутника. — Як в пеклі грішників.

— Ой, мамо... — пробурмотіла Олеся і стала стрімко бліднути. Схоже, розмови про страту занадто сильно роз'ятрили душу дівчині.

— Слабак твій братик... — гонорово пробурчав миршавий. — Того й гляди, свідомість втратить. — Ех, що за парубки нині пішли. Не те що раніше...

Таку заяву з вуст чоловічка, що ростом був не вище Олесі, а статурою — як підліток, прозвучало настільки комічно, що навіть Олеся посміхнулася. Даремно... Поки вона тримала рот на замку і кам'яний вираз на личку, з визначенням статі можна було помилитися, але посмішка зіпсувала все. Наче сонце з-за хмари блиснуло. І цей промінчик не залишився непоміченим огрядною міщанкою.

Вона похмуро подивилася на нас, наморщила чоло і... змовницьки підморгнула.

— Он як?.. Цікаво… І ти, голубонько, з дому втекла? Мабуть, за нелюба віддати хотіли? Розумію... Сама у матері в ногах тиждень валялась, вила вовчицею, білугою ревіла... благала не губити красу та молодість...

Молодиця зітхнула так глибоко, що сорочка на грудях ледь не тріснула.

— А, нічого. Стерпілося та й злагодилося... Десятий рік як разом кукуємо. Дітей тільки Бог ніяк не пошле... От і вибралися на страту, щоб шматок мотузки у ката випросити. Може, якщо не щира молитва, то хоч бісівські чари допоможуть? О-хо-хо…

Несподіваний поворот. Ніколи б не подумав, дивлячись на монументальний фасад, що під ним криється така тонка, ранима душа.

Молодиця, кинутий мною погляд на її чоловіка, розтлумачила по-своєму.

— Ні-ні, на Кіндраті гріха немає, хоч і непоказний, а як чоловік справний... — зашарілася, від того що настільки особисту розмову завела з незнайомим, та ще й таким молодим парубком. Але захистити чоловіка від наклепу порахувала своїм обов'язком. — Це я достеменно знаю... Не сліпа. Принаймні у двох дворах схожі на нього дітлахи бігають. Помовч… — обірвала чоловіка, що відкрив було рота. — Я ж не осуджую. Вдовиний хліб гіркий, як полин. Нехай… Я сама біду накликала, коли батьківську волю порушити хотіла. Так що ти, дівонько, добре подумай, перш ніж з головою у вир кидатися.

— Сирота вона... — поквапився я відвести зайву підозру, поки розмова не знайшла у небажаний кут. Бо вже не лише Кіндрат крутив головою, намагаючись зрозуміти, про яку дівчину дружина говорить, а й ті що поруч йшли, почали до розмови прислухатися. — Мачуха підшукала перестарілого вдівця... Щоб собі господарство...

— У-у... зміюка підколодна, — просичала матрона і пригрозила кулаком неіснуючому ворогу. — Не по-людськи це. Хоча… могла і зовсім зі світу зжити. Он, в позаминулому році, молода жінка зброяра Калити що вичудила... Пам'ятаєш? — штовхнула ліктем чоловіка.

— Ага... — клюнув він носом. — Взимку на річку покликала пасербицю. Начебто, білизну полоскати, та й в ополонку її штовхнула. Добре, люди побачили. Встигли витягнути.

— О! — пискнула молодиця. — Чуєш, як воно у світі буває! Так що вірно вирішила... Подалі від гріха. Любиш? — несподівано її рука так стиснула мій лікоть, що я аж зуби зціпив, щоб не ойкнути. Полупуд і то легше стискав. Зате і відповідь вирвалася мимовільно.

— Так. Люблю. Більше за життя.

— Ой... матусю...

Схоже, словниковий запас Олесі стрімко біднішав. Зрештою, як і мій. З чого це я таке ляпнув?

— Ну, тоді тим більше, усе вірно. Тоді лише так і треба... — молодиця перейшла на більш прозаїчний тон. — Може, вам, молодята, допомога яка потрібна?.. Кіндрате, не роби вигляд, що оглух! Діставай гаманець...

— Ні-ні, дякую... — поспішив я зупинити мужичка, що не вельми охоче сунув руку за пояс. — Не бідуємо... Я — богомаз. При грошах... Не так щоб з горла, але і не впроголодь.

Нічого іншого в голову не прийшло, щоб не викликати підозри. Від грошей людина відмовляється! Заодно, і руки мої білі та кволі пояснення отримали. А слідом, ще одна ідея промайнула.

— Але, якщо воля ваша... Від допомоги не відмовимося... Старий той, що мав одружитися на Марічці, наглядача до неї приставив. Нам би на той бік вулиці перейти — то втечемо і сховаємося, так що з псами не знайдуть. А завтра, з купцями по річці підемо. До Чернігова або аж до Києва.

Двічі просити не довелося. Жінка кивнула і рушила навперейми людському потоку, не випускаючи з рук ні мене, ні чоловіка.

Якщо хто бачив коли-небудь, як криголам веде караван крізь крижані затори, може уявити і цю картину. Так, не перевелися ще справжні жінки. Тіпун і той позаздрив би легкості, з якою молодиця розсувала натовп... що подався на боки перед її бюстом, як сніг перед гарячою праскою.