Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Миті мовчання. Очі в очі. Німа благання і страх. Рита не наважувалась відповісти, або ворухнутися, щоб не спровокувати вибух. Подумки благала його відступити, а себе витримати все достойно та байдуже, щоб потім зникнути назавжди.  

Першим порушив паузу Рощин. Відштовхнувшись від стіни, відступив і якось неприродно для себе, пробурмотів: 

– Як побачив світло у вікнах, зрозумів, що ти тут. Букет приніс, – простяг руку з трояндами до Маргарити, – Уявляєш, у нас біля будинку є цілодобова квіткова крамниця. 

– Це зайве, – замотала головою, не приймаючи настільки незвичайний дар із боку чоловіка. Варто було змовчати, але з вуст злетіло перш ніж подумала: – Я за обручкою прийшла. 

– Ах за обручкою... – брови Рощина негайно поповзи вгору, квіти вантажем полетіли на підлогу. Хмурився, ворушив незрозуміло губами, очевидно, намагаючись підібрати слова, – У цьому річ. Я вже подумав... 

Відвернувся, повернувся до пляшки. Вхопив, одним махом залив у себе залишки спиртного. Знову обернувся до Маргарити. Дивився на неї, як одержимий. Дівчині ніяково стало від того погляду. Ніколи раніше не бачила Кирила таким відчайдушним та роздратованим одночасно. Розгубленим і.. зляканим? 

– Що ти за дівка така?

Різкий помах рукою і пляшка пронеслася у десятці сантиметрів від Одинцової, вдарилася об стіну і розбилася на сотні дрібних уламків. Деякі прилетіли до дівчини, колючими куточками кольнувши по долоні.

Здригнулася, ухилившись. Рощин, ніби збагнувши, що ледве не накоїв, кинувся до неї. 

– Маргошечко. Королево моя. Риточка. Ритуленька… – розпач у погляді, розпач у голосі. Підняв руку, бажаючи торкнутися, але так і не наважився. Розкреслив повітря, – Не йди від мене. Будь ласка. Давай разом втечемо. Виїдемо, куди захочеш. Почнемо заново. У мене грошей вистачить. Я ж все для тебе. Тільки не йди. Я не зможу сам… 

Замовк. Завмер. Повисла гробова тиша. Чутно було лише уривчасте важке дихання чоловіка та розмірений біг стрілки годинника десь на стіні.

Час здався вічністю. Час в очікуванні відповіді, якої так і не прозвучало. Тоді Кирило якось неприродно здригнувся і повільно, наче чекаючи, що його зупинять, опустився навколішки. Так навмисно і суперечливо для самого себе, втупившись кудись у підлогу.  

Одинцова була не в змозі зітхнути, не те що поворухнутися. Що це за цирк? Невже Рощин вирішив наостанок розіграти виставу? Шок – головна емоція, що накрила її з головою. Всілякого очікувала: криків, лайки, психів… Навіть до ударів чи спроб зґвалтування була готова. Але до цього?.. Настільки безпорадним і вразливим Кирила ніколи не бачила. Це виглядало ірреально, ніби потрапила до паралельного всесвіту, де Кирило добрий, а вона вселенське зло. 

Рита виявилася не готовою до його проявів почуттів та одкровень. Це сталося надто невчасно. Якби чоловік поводився так трохи раніше, до того, як усвідомила, що любить іншого, можливо, все могло бути інакше. І начхати тоді було б на минуле, на першопричини, чому Рощин обрав її, на його справи та махінації. Якби раніше, до Олега, відкрився, оголив душу... Що тоді? Що б це змінило? 

Одинцова не могла відповісти Кирилу взаємністю. Тільки жалість. Почуття, здатне образити будь-кого. Такого, як Рощин здатне зовсім загнати у могилу. Розуміла, як це жахливо. Він принижується, повзає навколішки, а що вона? Кусаючи губи та гублячи сльози, дозволила собі торкнутися його голови, обережно провести рукою по потилиці, розтріпуючи коротке волосся. Єдине, що могла дати. А ще беззвучне «Пробач», коли чоловік підняв до неї погляд, повний благання. 

– Дідько! – відсахнувшись, як від удару хлистом, Рощин сів прямо біля її ніг. Кусаючи кулак, заревів, – Дідько-о-о! Чому знову будь-хто, але не я?! Я ж все для тебе… – повторював, як мантру. Намацавши на підлозі троянди, витяг одну, нещадно зім'яв у руці, розсипаючи пелюстки, як попіл за вітром, – На біса мені це все, якщо тебе не буде поруч?

Це було боляче. До тремтіння боляче спостерігати, як сильний і незворушний чоловік ламається не під гнітом обставин, а через неї по суті. Рита не припускала, як багато значить для Кирила. Думала так, красива приставка для статусного чоловіка. Повія, якій пощастило вибитися в дамки, або, як любить повторювати Рощин, в Королеву. 

Яка до біса з неї королева, якщо з її вини у винного короля не лише царство відібрали, а й вона сама зрадила. Зрадила ж? Зрадила. В ім'я примарної справедливості та іншого чоловіка з минулого. І того, що трапилося, не змінити та не переграти, час не відмотати назад. Хотіла б – не вийде. Любові до Чернишевського не викорінити. Кирилові не допомогти.

Якби навіть зараз сталося диво, і вона запалала до Рощина неземними почуттями, він сам потім не пробачить її. Останок життя згадуватиме, як морально розтоптала, розчавила його та змусила принижуватися. Рощин – він не принижується і не показує слабкість, а якщо й демонструє, Маргарита більш ніж упевнена, знищує свідків свого безсилля. 

Можливо, й ці дивні почуття Кирило вигадав? Звикся, що вона завжди поряд. Не готовий поступатися, віддавати комусь те, що вважає належить йому. Рощин не може її любити. Не повинен. 

– Я просто повія, – привела, здавалося, найважчий аргумент, – Сам же багато разів казав. Навіщо тобі повія? Ти гідний чистої, справжньої жінки. 

– Дурепа ти, Ритко, а не повія, – скривившись, виплюнув чоловік піднімаючись.