Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Сволота, я уб'ю тебе! Клянусь! 

Забираючи сумочку коханої, кинувся до виходу, ще не розуміючи, де шукати Ритку, але точно знаючи, що повинен її врятувати. 

– Куди ми їдемо? 

Утискаючись у сидіння, Маргарита з жахом дивилася на дорогу. Вони мчали автострадою, що вела з міста, на скаженій швидкості. Обганяючи всіх і спритно маневруючи, розминалися з автомобілістами, що їхали зустрічною смугою. Рощин ігнорував пости ДАІ, не зменшуючи темпу. Треба віддати належне, що для чоловіка, який випив неабияку порцію алкоголю, тримався він за кермом непогано.

– Додому їдемо, – посміхнувшись, швидко зиркнув на дівчину, – У місце, яке ти любиш. Може, хоч там зрозумієш, що не все втрачено і нам судилося бути разом. 

– Що там? – Олег колесив біля офісу Рощина, коли нарешті зателефонував Ігор. 

Чернишевський з ніг вже збився, навіть не припускаючи, куди вирушив Рощин, тому ще раз об'їжджав усі володіння Плантатора, хоча скрізь вже й так розташувалися СБУшники. Проте через відсутність інформації – це краще, ніж сидіти й чекати в невідомості. 

– Коротше, упустили ми одну його тачку. Раритетна розвалюха, що записана на Рощина ще змолоду. Стояла у гаражі на квартирі, – звітував Штормін, – Але завдяки тому, що машина не нова, а летіла як ракета, даішникам на окружній запам'яталася. Намагалися зупинити – не вийшло, тому забили, вирішили, що нема чого з такого взяти. 

– Ближче до справи! – роздратовано обірвав. 

– Їхали у бік херсонської траси. 

Трясця! Як одразу не здогадався? Золота Роща – наразі єдине місце, не взяте силовиками. Для втечі з країни Рощину треба як мінімум прихопити гроші. Особняк в Рощі – ідеальний запасний варіант для Кирила. 

– Відправляй спецгрупу у Золоту Рощу! – наказав Чернишевський, розвертаючи автомобіль на 180 градусів. 

Чекати більше нема чого, потрібно поспішати. Спецгрупа підтягнеться, але Олегу треба наздогнати Рощина швидше. Головне, встигнути.

Аби  тільки з Ритою все було добре.

Коли старенький автомобіль Кирила зупинився у дворі особняка в Золотій Рощі, Маргарита була не здивована. За всю дорогу Рощин жодного разу не назвав пункт призначення, але виїхавши на трасу, що вела до селища, розуміла, куди рухаються. 

То була довга дорога. Попри те, що Кирило вичавив з машини все можливе і замість семигодинної поїздки, вони подолали відстань на дві години швидше, хоч і робили невеликі зупинки на заправках. Та напруга, що зависла від самого початку в салоні, не відпускала досі. 

Рощин майже не розмовляв. Поглядав похмуро, міцніше стискаючи кермо, та примовляв, що скоро все налагодитись і вони будуть щасливі. Риті здавалося, що він збожеволів. Такий впевнений був у своїх абсурдних міркуваннях. Намагалася кілька разів достукатися до його розуму – марно. Кирило лише злився, це було видно по тому, як до упору вичавлював педаль газу. Одного не розуміла – як на такій дикій швидкості вдалося проскочити патрулі та автомобіль не розвалився на ходу. Можливо, це було б непоганим виходом із ситуації… Але не вийшло. Вдача любить сміливих.

Це був нестерпний шлях. Весь на нервах після безсонної ночі. Як виїхали на світанку, так ніякого перепочинку до обіду. Зважаючи на похмуру, в тон настрою погоду, складалося відчуття, що вже глибокий вечір. 

Одинцова ще сподівалася на Олега, хоча не представляла, як він дізнається, де вони. Тому певною мірою раділа, що приїхали саме сюди. Рита любила Золоту Рощу усім серцем і знала тут кожен закуток. Якщо звідки й втікати – це ідеальне місце. Навіть Кирило, провівши тут усю молодість, не знав деяких таємних місць дівчини. І раптом рідне селище ще здатне повернути чоловікові здоровий глузд?.. 

– Ходімо, – вибираючись з авто, наказав Рощин. 

Маргарита підкорилася. Вилізла надвір, обіймаючи себе за плечі та щулячись від поривів вітру. Особняк у цей час пустував не підготовлений до гостей та відвідувачів. Десь мало бути кілька охоронців. Хоча вони нічого не змінять. Тут все в підпорядкуванні у Рощина, ніхто не допоможе Маргариті, навіть якщо сильно захоче. 

– Подивися! – вказавши рукою на будинок, закричав чоловік, поглядаючи на Одинцову, – Невже й тут у тебе не тьохкає? Нічого не відчуваєш? 

– Кириле, що ти хочеш почути? 

Розглядала маєток, який колись справді любила, бо лише тут почувала себе живою, але минули ті часи. Вона зцілилася та знайшла новий притулок для душі. Та про це не можна казати. Рощин у такому стані, що будь-які слова здатен сприйняти хибно, навіть її ставлення до цього місця. Тим більше ставлення до цього місця. 

– Невже все, що було між нами, для тебе нічого не значить? – склавши руки за потилицею, заволав Кирило, розхитуючись з боку в бік, – Невже забула, як я тебе від Гришка рятував? Як від в'язниці та психлікарні вберіг? Прийняв тебе, всупереч минулому… 

– Я все пам'ятаю, – закусивши губу, тихенько озвалася, – І вдячна тобі за це, але… 

– Вдячна, правда? – підлетівши до Ритки, Рощин схопив її за плечі і й гнівно струснув, – Ось так зараз платять за добро? Зрадою?