Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

   Першим мене помічає він та коротко киває. Олеся відслідковує його погляд та припиняє сміятися.

   Якщо мене вже помітили – варто підійти.

- Як твоя донька? – першим запитує її кавалер, простягаючи мені руку, яку тисну у відповідь.

- Дякую, все в порядку. Добре, що на неї натрапила саме Олеся, - після моїх слів він опускає руку на її талію. – Вас можна вітати? Одружуєтеся?

- Ми … - Олеся, нарешті, вирішує вклинитися в розмову, але її супутник не дає цього зробити.

- Дякуємо. А ти що тут робиш?

- Розлучаюся. Прийміть вітання.

   Розвертаюся та, нарешті, виходжу з будівлі під палюче сонце. Пух з тополь обліплює обличчя, посилюючи дратівливість. Головою я розумію, що не маю ніяких прав на ревнощі та злість, але нічого з собою не можу вдіяти.

   Я завжди був спокійним та врівноваженим, а зараз здається, що у мене вселився Халк, який хоче руйнувати усе довкола. Усі події навалилися, як каменепад, і кожна намагається влучити мені у лоб, аби вибити залишки адекватності.

   Сідаю в автомобіль та опускаю голову на кермо. Я маю думати зараз лише про доньку. З двох батьків у неї, по суті, є лише я, тому повинен зробити усе можливе та неможливе, аби її дитинство було якомога довшим.