Не чужі - Аріна Вільде

Обертаюся.

— Може, зайдеш? — мій голос тремтить. І від хвилювання. І від страху. І від передчуття. Проводжу язиком по пересохлих губах.

Я хочу його. Так сильно, що дихати стає боляче. Буду картати себе все життя, якщо не скористаюся цим шансом.

— Йди в номер, Лєро, і спробуй дорогою більше нікого не запрошувати до себе, — його риси обличчя стають різкішими і грубішими, він кидає на мене останній хижий погляд і йде. Швидким кроком. Ніби намагається втекти якомога далі від мене. Я від прикрості стискаю губи. Що ж, якщо це і справді доля, то ми обов’язково ще раз зустрінемося.