Печерний лев - Роні Жозеф
Ун і Зур підуть до нього тоді, коли звір щось уполює.
Зур не заперечував, дарма що не любив важити головою, як його товариш. Але спілку з печерним левом він вважав своєю заслугою і часто думав про неї з радістю і гордістю. Якщо вони заживуть у згоді з печерним левом, тоді їм ніхто не страшний.
Якось уранці вони побачили в лев'ячому лігві тушу великої антилопи. Одного її стегна стало на те, щоб хижак наївся. Втомлений після ловів і обважнілий від ситості, звір міцно спав.
— Ми підемо до нього в печеру, коли він прокинеться, — мовив Ун. — Він дві ночі не буде голодний.
Друзі думали про це весь ранок, блукаючи річковими берегами або відпочиваючи під захистом базальтових скель. Жагуче проміння сонця розпікало голе бескеття і множило буйну рослинність по річкових оболонях та озерних заплавах. Удалечині на рівнині мелькали силуети якихось звірів, що бродили серед заростей. Орли й соколи перестали ширяти в піднебессі. Позабивалися в зелені хащі журавлі й чаплі. На поверхні річки іноді спливала округла чорна спина гіпопотама або похитувалося на хвилях довге й нерухоме, наче колода, тіло гавіала.
Опівдні Ун і Зур передрімали в своїй печері, потім довго сиділи на майданчику біля входу. Розпашілі на сонці скелі поволі вичахали в міру того, як подовжувалися їхні тіні. З річки війнув легіт і остудив оголені-людські тіла. Друзі сиділи, занурені в невиразні мрії. В юності взагалі все переживається яскравіше: радість і туга. Молоді воїни думали про рідний табір, загублений далеко в горах. Згадувалися мисливські пригоди, кочівля уламрів на південний схід, гористе пасмо, що перепинило їм шлях, підземний потік, уздовж якого вони пробиралися при світлі смолоскипів, і яскраві епізоди життя на нових землях, де вони опинились.
Примруживши очі, Ун знов бачив дхолів, гієн і вовків, освітлених полум'ям багаття, під сланцевою стіною, згадував, як махайрод роздирав іклами носорога і як він власноруч убив рудого звіра. При згадці про цей бій серце в уламра билося жвавіше, м'язи знов наливалися радістю перемоги. Перед очима сина Тура пропливали інші картини. Ось коло їхнього зеленого куреня бродять леви. Гуде земля від важкої ходи слонів-велетнів. Величезний пітон душить у своїх страшних обіймах необачного сайгака. Такі самі образи тіснилися і в Зуровій голові, правда, трохи інакше забарвлені.
Але найчастіше Ун і Зур думали про печерного лева, що жив по той бік скелястого кряжа, і нетерпляче ждали смерку. х
Коли сонце повечоріло, воїни спустилися підземним переходом. Звір уже прокинувся і взявся під'їсти. Він наминав окіст антилоп'ячої туші.
— Гайда до нього! — промовив Ун.
Син Землі не відмагався. Його рішення визрівало повільно, але як він уже зважувався, хоробрості йому не позичати.
Вони вийшли на майданчик біля входу і спустилися до підгір'я.
Травоїдні, втамувавши спрагу біля водопою, шукали притулку на ніч. Пронизливо кричали пернаті, пурхаючи з гілки на гілку або ховаючись серед листя. Великий гібон пробіг між деревами і видряпався на гінку пальму.
Уже майже смеркло, коли Ун і Зур обійшли скелясте пасмо й опинилися перед печерою. Ун сказав:
— Я перший.
Так уже в них повелося. Завжди в разі небезпеки широкі уламрові груди затуляли Зура й захищали його від загибелі. Але цього разу молодий ва заперечив:
— Печерний лев знає мене краще. Це мені треба стати між ним та Уном.
У взаєминах між товаришами не було фальшивого самолюбства. Кожний цінив у другому саме те, чого бракувало йому самому, і в разі потреби користувався цими перевагами. Ун погодився з доказами Зура.
— Іди! — сказав він.
Ун тримав у лівій руці кий, а в правій найкращий свій спис. У цю вирішальну хвилину він краще, ніж син Землі, розумів, чим вони обидва важать. Товариші перезирнулися між собою.
З вершини базальтового бескиду долинув войовничий орлиний клекіт. Шестеро величезних гаурів, що виткнулися на чисте місце, кинулися ховатися в байрак, між двома косогорами.
Зур тихо підійшов до чорного отвору печери. Хвилину його постать ясно вирізувалася на темному тлі входу, потім пропала в пітьмі. Молодий ва знову стояв віч-на-віч з царем звірів.
Хижак облишив гризти тушу. Світячи зеленими очима, він прикипів поглядом до тендітної постаті без-плічка.
Зур озвався півголосом:
— Люди прийшли поновити спілку з левом. Наближається дощовий сезон, коли дичина трапляється рідко і її важко добути. Тоді печерний лев поєднає свою силу з розумом і хитрощами Уна й Зура.
Хижак-гігант блимнув очима. Потім. звівся на весь свій зріст і поволі підступив до людини. Голова його торкнулася Зурового рамена, а Зур поклав свою руку на цупку гриву.
Найлютіші звірі відчувають симпатію й довіру до того, хто торкнеться до них. У душі сина Землі нема більше страху. Кілька разів він повторює свій рух і повільно пестить густу лев'ячу гриву. Звір стоїть нерухомо, його подих рівний.
А проте Зур ніяк не зважується покликати товариша. Аж тут в отворі забовваніла висока Унова постать. Ун все ще тримає в руках довбню і ратище. Печерний лев шумно вдихнув повітря і повернув до прибульця свою здоровенну морду, в роззявленій пащі блиснули ікла. Шкура на лобі у нього збрижилася, м'язи напружились, очі знов спалахнули фосфоричним блиском.
— Ун теж уклав спілку з печерним левом! — докірливо сказав безплічко. — Ун і Зур живуть разом у печері нагорі.
Хижак порвався до гостя. Уламр міцно стиснув у руці довбешку. Але Зур одним стрибком опинився між ними, прикриваючи товариша своїм тілом, і лев заспокоївся. Отже, печерний лев визнав за свого спільника й Уна.
Наступні дні Ун і Зур знов приходили. Хижак-гігант уже звик до них і навіть радів їхній появі. Звірові набридло бути самотнім. Він був молодий і від народження до минулої осені жив серед своїх родичів. Там, у річковому понизов'ї, на березі озера було його лігво, де він оселився з самицею. Їхнє потомство вже починало полювати. Та одної горобиної ночі озеро вийшло з берегів. Прибережні кущі залили бурхливі води. Ураган вирвав з корінням гінкі пальми. Стрімкий потік поніс геть самицю та її виводок, а самця, підхопленого виром разом з буреломом, викинуло на пустельний берег.
Весь дощовий період лігво залишалося під водою. Спершу лев з похмурим і розпачливим завзяттям розшукував своє житло. Крізь плюскіт осінньої зливи громовий голос кликав загублених родичів.
Минали дні. В своїх скитаннях хижак набрів на скелясте пасмо й оселився в печері, ховаючись від водяних потоків, що спадали з неба.
Невиразна туга точила звіра. Вранці, прокинувшись, він обнюхував закамарки свого лігва, а вернувшись з ловів, клав здобич додолу й роззирався навкруги, ніби чекаючи, щоб хтось поділив з ним обід.
Поступово образи самиці й дітей поблякли і зникли з його пам'яті. Він одвик відчувати біля себе якийсь інших запах. Але самота, як і раніше, гнітила його.
Одного вечора Ун і Зур подалися з печерним левом на полювання.
Вони йшли втрьох джунглями при світлі щербатого місяця, що кидав жовті плями на листя дерев і масну землю.
Різкий запах хижака будив травоїдних, що тулилися на ніч у лісовій гущавині. Усе живе панічно тікало перед ним, ховаючись у чагарі або залазячи на гілля високих дерев. Тварини, що жили стадами, якимсь чином попереджали одне одного про його наближення.
Серед безкрайого океану життя лев був ніби в пустелі. Величезній силі його протистояли хитрощі, прудкість і спритність слабих істот. Хижак міг одним ударом лапи убити сайгака, онагра, вепра або антилопу нільгау. Одним стрибком він звалював додолу дикого коня чи навіть гаура. Та всі вони встигали сховатися в непролазних нетрях або загубитися в неоглядних степових просторах. І лише незліченна сила травоїдних тварин допомагали хижакові тамувати свій голод, бо в цю пору року розлогі "долини й лісові хащі роїлися дичиною.
І все-таки світання часто заставало велетня хижака без здобичі, і він, змучений марними пошуками, повертався голодний до свого лігва.
Цієї ночі лев ніяк не міг упіймати антилопу чи оленя аксиса. Річ у тім, що до його різкого звірячого духу додавався запах двох людей, який звірі одразу ж чули і, нажахані, тікали світ за очі.
Зрештою печерний лев зачаївся в засідці на узліссі, коло самого болота. Величезні квіти точили духмяний аромат. Земля пахла мускусом і перегноєм. Люди покинули звіра і теж сховалися, один у плавнях, другий у бамбуках.
Навкруг вирувало життя. Ревіли величезні земноводні. Вдалині з тупотом тікали стада. На м'яких крилах нечутно пролетіла сова. Потім показався вепр, риючи землю своїми гострими іклами. Був це незграбний звір з міцним карком і тонкими ногами. Він брів понурий і сердитий, сопучи і злісно рохкаючи.
Кабан добре знав свою силу. Сіра щетина, що вкривала його тіло, грізно стовбурчилась на всі боки. Перед ним відступали леопарди, його не зважувалися займати гієни, вовки і дхолі обминали його десятою дорогою. Він міг дати відсіч леву, якщо нікуди було тікати або якщо він діставав легку рану. Цього разу кабан став жертвою власної легковажності.
Вепр підійшов до плавнів, де ховався Зур, і, почувши людський дух, став як укопаний. Але цей запах нагадував йому гібона або резуса, яких йому не було чого боятися. Вепр сердито зарохкав і рушив до бамбукової купи.
Тоді Ун, щоб вигнати кабана на печерного лева, подав свій бойовий клич, тут же підхоплений Зуром.
Вепр відступив не зі страху, а з обережності. Все незрозуміле таїть у собі небезпеку: ні гібон, ані резус не здатні так репетувати.
Крик повторився.
Вепр крутнувся і гайнув просто туди, де чатував печерний лев. Попереду вродилася гігантська постать. Вепр люто намірив на неї свої міцні ікла. Але звір, що скочив йому на спину, важив більше, ніж дорослий буйвол. Кабан заточився. Величезні щелепи зімкнулися на його карку, вгризаючись у м'ясо.
Вепр жалібно захрипів, з ран ринула кров, оббризкуючи траву.
Коли печерний лев приволік вепрячу тушу в леговище, Ун хотів переконатися, наскільки міцна їхня Спілка з хижаком-гігантом. Він узяв сокиру, відрубав од туші стегно, і лев не перешкоджав йому.
Люди збагнули, що віднині їхня сила дорівнює силі цілого племені.
Багато разів Ун і Зур полювали зі своїм могутнім спільником. Часто їм доводилося забиратися далеко від печери: розполохана грізним мешканцем скелястого пасма дичина поступово покидала околиці.
Проте Ун усе мріяв про ще дальші походи.
