Печерний лев - Роні Жозеф
Потім це ревіння стало оглушливим, а сяйво блискавок нестерпним. Залопотів по листю дощ. Скоро від його струменів по землі з гуркотом ринули потоки. Над головами хлопців безперестану гримів грім. Зненацька джунглі розступилися, і воїни побачили перед собою озеро, оточене драговинним. Притулку все ще не траплялося.
Під баньянову крону, де спинилися Ун і Зур, забрався леопард. Згори чувся лемент мавп тонкотілів. Дощ припустив. Здавалося, з неба, прорвавши всі гаті, спадає цілий океан. Від безперервних блискавиць у повітрі тхнуло сіркою. Лютими шквалами налітав вітер. За годину вода в озері піднялася й по вінця залила прибережні багнища. Невдовзі одне болото вийшло з берегів і почало затоплювати узлісся.
Мандрівники відступили в чагарі пралісу, але вода прибувала звідусіль. Рев потоків зливався з гуркотом урагану й громовими розкотами. Ун і Зур, тікаючи від повені, побігли світ за очі. Тільки-но вони уникали одного валу, як уже котився інший. Ун гнав, наче лошак, Зур біг слідом, згинаючись у три погибелі. Безплічко незграбно, як усі його одноплемінники, чалапав по болоту. Нарешті відстань між утікачами і прибоєм почала більшати. Але хлопці не зупиняли бігу, сподіваючись дістатися до річкових берегів.
Вони перетинали галявини, продиралися крізь бамбукові й пальмові гаї, рвали плетиво ліан. Повноводе болото змусило їх звернути на північ.
Злива вщухла. Вітер уже не завивав так скажено.
Нарешті молоді воїни вискочили на галявину, де котив потік, і спинилися біля води, щоб побачити — чи не глибоко.
Аж тут блискавка, вдаривши, звалила купу ебенових дерев на тому березі.
З-під бурелому вихопилося чиєсь в'юнке довгасте тіло. Ун і Зур одразу впізнали тигра. Очманівши з жаху, звір кілька хвилин метушився по берегу, потім зупинився й побачив двоногих істот.
Ун чуттям угадав, що перед ними той самий тигр, який шастав минулої ночі біля їхнього пристановища. Зур же переконався в цьому, тільки-но угледів на грудях у звіра рудувату пляму паленини.
Тигр теж упізнав своїх таємничих двоногих суперників, згадав вогонь багаття, згадав палахкотючий смолоскип, кинутий йому в груди, пожежу в сухостої, коли він мало не загинув. Дивним випадком хижак здибався з цими загадковими істотами саме тоді, коли інший, ще страшніший вогонь скосив на його очах групу ебенових дерев. Хижак стояв якусь мить непорушно.
Уся трійця закам'яніла. Тигр був за два ступені — тікати вже пізно. Доведеться битися.
Ун уже зірвав з плеча ратище. Обачний Зур, розуміючи, що відступом вони б накликали на себе погоню, теж наготувався до бою.
Він перший кинув у звіра, свою зброю. Просвистівши над гомінкими водами потоку, дротик впився під праве око тигрові. З лютим риком хижак ринувся вперед. Але, засліплений кров'ю, не зумів стрибнути своїм точним смертоносним стрибком. Довгасте в'юнке тигряче тіло, не діставши берега, шубовснуло в воду. Обкрутившись кілька разів, хижак добрався до берега й зачепився за нього передніми лапами. Ун порвався вперед, але його ратище, замість вгородитися в тигряче плече, вдарилося в його широкі груди. Тигр вискочив на берет і кинувся в атаку. Він помітно накульгував, його рухи були сповільнені. Другий дротик, кинутий Зуром, уп'явся в бік хижакові, тоді як син Тура гамселив києм по карку.
Потім, замахнувшись кийками, друзі налаштувалися до вирішальної сутички. Важкий дубовий окоренок упав на широкий тигрячий лоб. Зур, зайшовши збоку, торохнув звіра по шийних хребцях. Пазуриста лапа роздерла шкіру на грудях уламрові, але той сахнувся вбік, і пазури лише дряпнули тулуб. Тим часом довбня, обрушившись на голову звірові, відбила його стрибок. І перш ніж хижак прочумався, довбешка втретє опустилася на тигра з такою силою, що той упав і ноги відкинув.
Вістря дротика, вп'явшись прямо в тигряче серце, обірвало його життя.
Розділ другий
ЛІСОВИКИ
Наступні дні проминули без усяких пригод. Молоді воїни хоробро просувалися по нових землях, зрошених широкою, мов озеро, річкою. Радість відкриття незвіданого не залишала в їхніх серцях місця для страху перед можливими небезпеками. Вони робили привад у пущі і на річковому березі, в тріщині скелі і в дуплі вікового дерева, а іноді в непролазних нетрищах з такими здоровенними колючками, що, прорубавши в них прохід і затуливши отвір, можна було спати а не боячись хижаків.
Та ось на шляху їм трапилося велике озеро. Щоб обійти його, вони збочили від русла річки і вийшли до гірського хребта. Гори були невисокі. Менше ніж за півдня вони вже опинилися нагорі. Просторе плато, вкрите саваною, а далі лісом, тяглося з північного сходу на південний захід. На краю його підносився гірський кряж, з якого збігали дві річки, живлячи нове озеро.
Сонце вже сідало, коли Ун і Зур дісталися до лісу. Розколина в порфіровому 6ескиді дала їм притулок — вони лише завалили гіллям вхід. Потім на узліссі розклали велике багаття й заходилися смажити м'ясо впольованої ігуани. На плато жарота допікала менше, ніж на рівнині. З сусідніх гір віяв, приємно студячи тіло, вітрець. Після задушливих тропічних ночей у джунглях, двоє людей тішилося прохолодою, що нагадувала їм про вечори в рідному таборі. Повітря давало їм таку саму насолоду, як смачна їжа. Лісовий шум скидався на дзюркіт далекого струмка. З чагарів вряди-годи чулося нявкання хижака, лиховісний регіт гієни й виття дхолів.
Раптом у повітрі залунали крики, і між стовбурами дерев замайоріли чудні постаті. Вони нагадували собак, а також рудих карликів. Дуже виразні обличчя освітлювалися округлими, близько посадженими очима. Всі чотири лапи у них були схожі на людські руки.
Ун і Зур миттю впізнали їх. Були це мавпи резуси, вкриті густою шерстю, зеленавою на спині й рудастою на грудях, з червоними, ніби вечірнє сонце, лицями. Вони витріщилися на вогонь.
Син Землі не відчував до них огиди. До певної міри він вважав цих мавп подібними до себе, так само як і людожерів. Ун був такої ж думки. У своїх мандрах по нових землях молоді воїни часто зустрічалися з цими мавпами і знали, що вони нешкідливі. Проте саме через схожість з рудими карликами резуси будили в мандрівників мимовільну підозру.
В останньому світлі дня можна було роздивитися на деревах з півдесятка резусів. Намилувавшись вогнем, мавпи притьмом перескакували з гілки на гілку і з дерева на дерево, потім зупинялись і знову ловили витрішки.
Нарешті великий самець, завбільшки з старого вовка, поволі зліз додолу й рушив до багаття. Пройшовши десяток кроків, він пристав і ніжно й жалібно закричав, очевидно кличучи когось.
Ун уже був схопився за ратище, згадавши підступне поводження рудих карликів, які були ненабагато більші за резусів. Але, почувши мавпяче квиління, воїн відклав спис. Постоявши трохи, резус знов ступив кілька кроків уперед. Потім зупинився, очевидно, вже остаточно — його тримали на місці страх і цікавість.
Від савани долинуло протягле виття. Наверху найближчого горба показалося троє вовків. Вітер віяв у їхній бік, і ні люди, ані резуси не помітили підходу хижаків.
Резус метнувся назад до лісу. Але найпроворніший з вовків кинувся йому навперейми, тоді як інші забігли так, щоб відрізати здобич від лісу. Вільним залишався тільки шлях до вогню. Якусь хвилю велика мавпа стояла ні в сих ні в тих, тоді як її родичі розпачливо верещали. Резус повернув злякане лице до людей, побачив, що вовки стискають свій трикутник і, збезумілий, кинувся до кострища.
Коли мавпа підбігла до вогню, вовки майже наздоганяли її. Передній вовк був уже зовсім близько. Резус несамовито закричав. Між страшними язиками полум'я і лютими хижаками не залишалося вільного простору. Мавпа відчувала вже зовсім поруч холодний повів смерті. Повернувши голову до лісу, вона тужливо подивилася на зелений океан листя, де так легко було втекти від переслідувачів. Потім її повні розпачу очі вдруге звернулися до людей, благаючи про порятунок.
Зур не міг спокійно спостерігати цю драматичну сцену. 8 дротиком напереваги він кинувся назустріч резусові. Вовк позадкував перед дивною двоногою істотою. Ун і собі випростався на повен зріст. Вовки люто завили. Хижо щирячи зуби, вони трималися на певній відстані, вдаючи, ніби збираються напасти.
Ун зневажливо кинув у них каменюку. Гранітний уламок влучив найближчого вовка в плече. Хижак вернувся до своїх товаришів.
— Вовки не заслуговують удару ратищем або дротиком, — мовив глузливо син Тура.
Збурені мавпи, як і раніше, стрибали й верещали серед густолистя на узліссі. А резус, завмерши на місці, з жахом дивився на своїх рятівників. Його довгі руки тремтіли. Страх прикував його до землі: він боявся вогню, боявся вовків, боявся і цих незнайомих двоногих істот, чиї постаті були такі прямі, а голоси так відрізнялися від голосів лісових чи степових мешканців.
Але поступово серце його стало битися рівніше. Круглі очі вже не так недовірливо дивилися на людей. Резус почав заспокоюватися: якщо дужчий не вдарив слабшого зразу, то слабший думає, що дужчий взагалі не вдарить його. Тепер він боявся тільки вогню і вовків. Але вогонь багаття залишався на місці і полум'я не переступало за невидиму межу. Тому мавпа скоро перестала лякатись і вогню.
Відігнавши хижаків, Ун і Зур з цікавістю подивилися на свого гостя. Він сидів на землі, наче дитина; схожість доповнювали маленькі ручки й плескаті груди.
— Вовки не з'їдять зеленого карлика! — засміявся Ун. Від його сміху мавпа підскочила.
Коли вони підступили ближче, резус знов затремтів. Але повільні рухи і лагідні голоси людей заспокоїли його. Резус відчув довіру й симпатію до цих незвичайних істот. Уну й Зурові теж було приємно взяти слабосилого товариша людини під свій захист.
Час збігав. Вовки все ще сиділи віддалік і чатували на здобич. Вряди-годи вони починали вити з досади на вогонь, людей, на те, що здобич утекла від них, утекла не сама, а через непередбачене втручання цих незнайомих двоногих істот.
Нарешті вовки пішли. В пітьмі розтанули їхні темні постаті. Тепер вони були з підвітряного боку, і якби спробували ще раз підкрастися до вогнища, їх напевне помітили б.
Своїх нових друзів резус покинув не зразу. До вогню він уже почав звикати. Вітер з гір ставав холодним. Чисте бездонне небо наче вбирало в себе земне тепло.
