Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

Дитя чи курча — це середній рід. Готово! Klaar! In orde![1] Отаким практичним способом домовились голландці, і їхній поділ прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й зліва на вершину пагорба.

Настала черга росіян. Вони поділили іменники гарненько на чоловічий, жіночий та середній рід, а розрізняти їх вирішили по закінченню. Коли слово кінчається на приголосну — це здебільшого чоловічий рід, коли літерою "а" чи "я" — здебільшого жіночий, коли "е" чи "о" — середній. Наприклад: "хліб" — чоловічий, "вода" — жіночий, "море" і "небо" — середній. Хорошо! Точка!

Минув якийсь час, поки росіяни поділили свої слова. Але зрештою впорались і з цим, і більшість учених, які ще сиділи в цегляних хатках, зробили за прикладом росіян і, зберігаючи рівновагу, пройшли справа та зліва на середину пагорба, а потім із полегкістю спустились у діл.

Тепер нагорі, в хить-хить-хатках, зосталися тільки ті вчені, котрі говорили по-німецькому: німці, австрійці та швейцарці, по троє в лівій і правій хатці.

На превеликий жаль, ці шестеро вчених ніяк не могли дійти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, і не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидві хатки аж з місця зсовувались, і ті вчені, котрі вже стояли під горою, перелякано розбігались, бо думали, що вони впадуть.

На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.

"Сокира — чоловічого роду! Бо сокира подужає найміцніше дерево!" — гукав солідний швейцарець із лівої хатки.

"Ні, жіночого! — заперечував австрієць із правої хатки. — Бо сокира гостра, як жіночий язик!"

"Усе не так! — пискливе озвався німецький професор теж у правій хатці. — Сокира — і те, і те. Вона допомагає жінці в господарстві й чоловікові на роботі. Треба, щоб сокира була середнього роду!"

І знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, і знов учені внизу розбігались на всі боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорі ставав усе запальніший:

"Павук… Він… Вона… Воно… Вулиця… Він… Ні, вона!.. Воно!.."

Той крик аж розполохав усіх птахів у околиці.

Коли вчені, що стояли біля підніжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалі дужче, вони вирішили врятувати життя своїм шістьом колегам нагорі й допомогти їм при розподілі іменників. Вони назбирали на березі Євфрату плескатих камінців, надряпали на кожному німецький іменник і скидали ті камінці на купу. Купа вийшла чимала. Потім попросили, щоб із кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошеві метрів на два від землі. Третій кіш поставили біля купи камінців зі словами. Коло цього коша став найвищий з учених — негр із Африки, що мав зріст два з половиною метри.

"Панове! — гукнув він. — Я беру всю справу в свої руки. А то шановні швейцарці, австрійці та німці, боюсь, ніколи не дійдуть згоди! Будь ласка, гукайте мені згори, якого роду яке слово! Слова чоловічого роду я кидатиму в правий кошик, жіночого — в лівий, а середнього — в оцей, що стоїть переді мною! Ну, починаймо!

Високий негр узяв з купи камінець і голосно гукнув: "Берг!" (Гора.)

Згори хором відповіли: "Він!"

І камінець полетів у правий кошик.

"Танте!" (тітка) — гукав африканець.

Учені відповіли: "Вона!"

Камінець полетів у лівий кошик.

"Шіф!" (судно) — гукнув негр.

Згори й звідусіль залунало: "Він!", "Вона!", "Воно!" Але найгучніше гукали: "Воно!" І високий учений кинув камінець у кошик перед собою.

Далі пішло куди жвавіше — слово за словом, камінець за камінцем. Але незабаром у лівому коші назбиралось забагато камінців, так що гойдалка з лівого боку почала відчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кіш три повні жмені камінців, не дивлячись, які слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бік. Шестеро вчених у хатках зарепетували на ґвалт: вони боялись упасти. Тоді високий африканець навмання кинув жменю камінців у лівий кіш і зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врівноважилась, і чорношкірий учений, зітхнувши з полегкістю, бездумно висипав ту жменю в кіш перед собою.

Випадково африканцеві тоді попали в жменю всі слова, що позначають частини людського тіла. Так і вийшло, що ці слова в німецькій мові навперемішки то чоловічого, то жіночого, то середнього роду. "Шенкель" (стегно) — він, "ваде" (литка) — вона, а "кні" (коліно) — воно. "Гальс" (шия) — він, але "аксель" (плече) — вона, а "кін" (підборіддя) — воно. "Мунд" (рот) — він, "назе" (ніс) — вона, "ор" (вухо) — воно. "Шедель" (череп) — він, "штірн" (лоб) — вона, "генік" (потилиця) — воно, "фус" (ступня) — він.

Спочатку вчені хотіли повибирати хибні камінці й повикидати у відповідні коші. Та це було, по-перше, важке діло, по-друге — нудне, а по-третє — небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зітхнувши, лишили все як було і тільки всі дальші камінці розподіляли особливо старанно.

Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, він упустив кілька камінців, що належали до лівого коша, в кіш перед собою. Так і вийшло, що в німецькій мові слова "вайб" (жінка), "медхен" (дівчина), "фройляйн" (панна) і "гун" (курка) — середнього роду, хоча слід би — жіночого.

Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кінець кінцем вони були раді, коли розподілили й німецькі іменники й останні шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.

Раді й задоволені тим порядком, що його навели, всі вчені знов сіли на корабель і попливли Євфратом униз до Басри й далі, до Перської затоки, а тоді чимшвидше роз'їхались по своїх країнах — писати про нововпорядковані мови грубезні книжки.

А хить-хить-хатки й далі погойдувались під вітром, аж поки одного дня приїхали американські вчені-археологи, велетенськими кранами познімали їх із пагорба разом з колодами й відкопали в пагорбі половину Вавілонської вежі. Відтоді хить-хить-хаток нема. Але кожен словник і кожна граматика — це доказ, що колись вони були на світі.

Коли прадідусь докінчив свою оповідку, я спитав:

— А справді таке колись сталося?

— Любий мій Хлопчачок, — відповів прадідусь, — якщо в оповідці є зміст, то вона правдива й тоді, коли насправді розказаного не було. Зрозумів?

— Ні, не зрозумів!

— Дарма! В десять років ще не обов'язково розуміти все. Їсти хочеш?

— Як вовк, прадідусю!

— Слава богу! Тепер горішня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходім додому.

Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якій того дня вітер аж ревів, і вернулись додому обідати.

На обід була смажена скумбрія з картопляним салатом, і горішня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона більш і словом не згадала про пудинг, тільки спитала, де ж дошки з новими абетковими віршами.

— Сьогодні ми не записували віршів, а розказували просто з голови, — пробурчав прадідусь, бо він непохитно вірив, що горішня бабуся не тямить у поезії.

— Після обіду ми знов віршуватимемо на дошках, — сказав я примирливо. — Тоді принесемо вірші сюди!

— Гаразд, — байдуже сказала горішня бабуся.

Але мені здалося чомусь, що їй зовсім не байдуже!

Після обіду прадідусь, видно, не мав настрою віршувати. Бо він з'їв аж п'ять скумбрій. Але заради мене він піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет, у токарню, взяв свіжу дошку та теслярського олівця й важко ліг на стружки.

— Сьогодні мені чогось не хочеться складати абеткові вірші, — сказав він. — А що як спробувати вірша про "він-вона-воно"? Якраз би пасували до оповідки про хить-хить-хатки.

— Про "він-вона-воно" — це занадто легко, прадідусю! Краще про "я-ти-він-вона-воно"!

— Згода, Хлопчачок! Я складу такого вірша, щоб перша строфа починалася із "я", друга — з "ти", третя — з "він" і так далі.

— Я теж, прадідусю!

— Чудово, Хлопчак, от і погодились.

Прадідусь примружив очі й випнув нижню губу, і я, мабуть, зробив так само, бо й мені вже набігла думка!

На жаль, коли наїсися смаженої скумбрії, віршується дуже поволі. Аж через три години ми впоралися з цим — я навіть швидше за прадідуся.

Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадідусь. Він відсунув дошку трохи далі від очей і зі свого стружкового ложа прочитав мені вірша про "я-ти-він-вона-воно":

Цісар Целестін

_Я_ цісар — цісар Целестін

У цісарській короні.

Я в цім краю сиджу один

На цісарському троні.

_Ти_ цісар — цісар Целестін,

Живеш собі щасливо,

Їси ти вдосталь лагомин,

П'єш марки "Цісар" пиво.

_Він_ цісар — цісар Целестін

У цісарській столиці.

Щодня візити робить він

Цариці-цісариці.

_Вона_ тоді його веде

У чепурну кімнатку

Й на руки цісарю кладе

Маленьке цісарятко.

_Воно_ сміється любо так,

У нього кругле личко,

І пломеніють, наче мак,

Його рум'яні щічки.

_Ми_ — владарі над краєм цим,

Вся цісарська родина.

Стоїть над озером наш дім,

Кругом росте шипшина.

_Ви_ в добрій згоді живете

На троні й коло трону,

Та часто в руки даєте

Синочкові корону.

_Вони_ й назовсім віддадуть

Цей дорогий гостинчик,

І стане цісарем, мабуть,

Маленький Целестінчик.

— Кумедний вірш, прадідусю! — сказав я.

— А ти знаєш, чому він кумедний?

— Ні…

— Бо в ньому щоразу треба надягати іншу маску. Як у театрі.

— Не розумію.

— Річ ось у чому: коли в моєму вірші стоїть "я", то йдеться про самого цісаря, що носить корону.

— Звісно, прадідусю.

— А де стоїть "ти", там ідеться про когось такого, що має право казати цісареві "ти", — скажімо, про його брата, герцога!

— А, тепер розумію, прадідусю! Той, про кого сказано "він", уже дальший від цісаря, але знає його, — наприклад, слуга.

— Атож! Але читай уже свого вірша.

Я підвівся, став як слід, уклонився й прочитав із соснової дошки свого вірша:

Химерний шпак

_Я_ маю удома ручного шпака.

_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!

_Він_ довго дивився, як грається Труда:

_Вона_ коліщатко качала повсюди.

_Воно_ все котилось, а шпак торопів;

_Ми_ все ж розумніші, мабуть, від шпаків.

_Ви_ знаєте, в чім їх різниця з людьми?

_Вони_ мають голови менші, ніж ми!

— Просто казково в тебе вийшло! — похвалив прадідусь захоплено. — Але щодо великих і малих голів — це таке діло… От, наприклад, у найрозумнішого на острові чоловіка, доктора Шлюмпа, голова маленька.