Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Проте коли ви позбавите мене моїх володінь, ви заберете від мене все, чим мій рід завдячує щедрості ваших предків, і розірвете єдині зв'язки, що пов'язують нас. Адже не ви дали мені це бідолашне тіло, яке зазнало стількох небезпек, і не ви вдихнули в нього душу, яка підтримує життя в цьому тілі. А я маю намір присвятити тіло й душу богові в монастирі святої Урсули під керівництвом святої матері-настоятельки.

Важко описати подив і обурення герцога. Його можна було б порівняти із подивом сокола, проти якого боязка голубка настовбурчила своє пір'я, щоб захистити себе.

— Ще невідомо, чи схоче прийняти вас свята мати без вашого внеску, — сказав він зневажливим голосом.

— Коли, прийнявши мене, вона вчинила б несправедливість щодо свого монастиря, — відказала графиня Ізабелла, — то, я сподіваюся, серед благородних друзів моєї родини знайдуться співчутливі люди, які не залишать без підтримки сироту графа де Круа.

— Це брехня, — сказав герцог, — це просто нікчемна вигадка, щоб приховати якусь таємницю, негідну пристрасть. Герцог Орлеанський, вона належатиме вам, навіть коли б мені довелося тягти її до олтаря силоміць!

Графиня де Кревкер, розумна й рішуча жінка, яка цілком звірялася на заслуги свого чоловіка й приязне ставлення герцога до нього, не могла не заступитися за нещасну дівчину.

— Государю, — сказала вона, — гнів примушує вас говорити слова, не гідні вас: рукою благородної жінки не можна розпоряджатися проти її волі.

— Крім того, вам, як християнському государю, не личить ставати на перешкоді бажанням побожної душі, втомленої турботами та небезпеками цього світу, стати нареченою Христа, — додала з свого боку настоятелька.

— І мій кузен, герцог Орлеанський, не матиме честі, прийнявши пропозицію, проти якої дама прилюдно висловила заперечення, — зауважив Дюнуа.

— Коли б мені дали досить часу для того, щоб показати себе перед графинею в належному світлі, — почав був герцог Орлеанський, на легковажне серце якого врода Ізабелли справила велике враження.

— Ваша високість, — перебила його Ізабелла, наполегливість якої знайшла собі, підтримку в загальному співчутті, — це зовсім даремно: я твердо вирішила відмовитися від цього шлюбу, який набагато перевищує мої заслуги.

— Ну, мені немає часу чекати, поки ваші примхи переміняться при найближчій зміні місяця, — різко зауважив герцог. — Пане герцоге Орлеанський, ручуся вам, що не далі як за годину вона дасть свою згоду.

— Тільки не на мою користь, — заперечив принц, відчуваючи, що з його боку було б недостойним скористатися з затятої впертості герцога. — Для сина Франції цілком досить один раз дістати рішучу відмову. Він не може більше наполягати на своїх домаганнях.

Карл суворо поглянув спершу на герцога Орлеанського, потім на короля Людовіка і, побачивши на обличчі короля, незважаючи на всі зусилля його приховати свої почуття, вираз таємного тріумфу, страшенно розлютився.

— Пиши, — вигукнув він, звертаючись до свого секретаря, — пиши мій вирок про конфіскацію володінь і ув'язнення цієї зухвалої, непокірливої дівчини. Вона житиме в цухтгаузі, у виправному домі, в товаристві жінок, які не поступляться перед нею зухвалою непокірливістю! В залі несхвально зашепотіли.

— Ваша високість, пане герцог, — сказав, нарешті, граф де Кревкер, який наважився висловити загальну думку. — Такий вирок вимагає дальших обговорень. Ми, ваші віддані васали, не можемо стерпіти такого безчестя дворянства й рицарства Бургундії. Коли графиня зробила неправильно, нехай вона буде покарана, але так, як це личить її й нашому станові, бо наші доми пов'язує кревна спорідненість і приязнь.

Герцог з хвилину мовчав, дивлячись на свого радника, наче бугай, якого чередник зігнав із обраної ним дороги, і він стоїть, обмірковуючи, підкоритися чи взяти зухвальця на роги.

Проте розсудливість перемогла в ньому. Він побачив, що загальне співчуття ради на боці графині, і побоявся, що Людовік може використати в своїх інтересах незадоволення бургундських васалів. Крім того, цілком можливо, що й сам він, оскільки був скоріше грубої та нестримної, ніж лихої вдачі, соромився свого неблагородного вчинку.

— Слушно, Кревкере, я поквапився з своїм вироком, — сказав він. — Ми призначимо їй кару за всіма правилами рицарства, її втеча до Льєжа була сигналом до вбивства епіскопа. Нехай же той, хто найкраще помститься за це вбивство й принесе голову Арденського Вепра, матиме право просити в нас її руки. Коли ж вона і на цей раз відмовиться коритися нам, ми-віддамо переможцеві її землі та все майно, і тоді вже залежатиме від його великодушності подарувати їй суму, потрібну для її вступу до монастиря.

— Ваша високість, — вигукнула графиня, — згадайте, що я дочка графа Рено, відданого друга вашого покійного батька. Невже ви" зробите з мене нагороду для того, хто найкраще володітиме мечем?

— Рука вашої прабабки була виграна на турнірі, — відповів герцог, — заради вас битимуться в справжньому бою. Шануючи пам'ять покійного графа Рено, я оголошую, що дістати цю нагороду може тільки дворянин бездоганного походження та незаплямованої поведінки. Але хоча б переможцем був найбідніший воїн з усіх тих, які колись носили меч, він матиме право просити вашої руки. Присягаюся в цьому святим Георгієм Бургундським, моєю герцогською короною й орденом, який я ношу! Ну, панове, — додав він, звертаючися до всіх, — сподіваюся, що тепер моя ухвала відповідає законам рицарства?

Заперечення Ізабелли поринули в гучних вигуках схвалення. Серед них особливо чути було голос старого лорда Крофорда, який жалкував, що через свої роки не зможе переломити списа за таку прекрасну нагороду. Герцог був дуже задоволений виявом загальної ухвали, і гнів його вгамувався, як ріка, що після поводі входить в свої береги.

— Але невже ми, одружені люди, маємо лишитися осторонь цієї славної боротьби? — запитав де Кревкер. — Це суперечило б моїй честі: я дав обіцянку поквитатися з цим диким звіром де ля Марком.

— Нема чого шкодувати, Кревкере, — звернувся до нього герцог, — коли, рубай і заслужи нагороду, і, якщо не маєш змоги сам скористатися з неї, поступися нею для когось, ну, хоча б для свого племінника графа Етьєна.

— Дякую, государю, — сказав Кревкер, — я намагатимуся відзначитися в бою, і коли мені пощастить, то нехай уже Етьєн умовляє шановну матір-настоятельку.

— Сподіваюся, — сказав Дюнуа, — що французьке рицарство не буде позбавлене змоги взяти участь у цьому славному змаганні?

— Боронь боже, хоробрий Дюнуа, — відповів герцог, — хоча б задля самої насолоди побачити, як воно вміє битися. Я не маю нічого проти того, щоб графиня Ізабелла одружилася з французом, але, звичайно, з неодмінною умовою, що майбутній граф де Круа стане підданим Бургундії.

— Досить, досить, — сказав Дюнуа. — Мій герб ніколи не буде оздоблено короною графів де Круа. Я хочу жити й померти французом. Але якщо я відмовляюся від нагороди, то не відмовляюся від того, щоб завдати удар за даму.

Балафре, звичайно, не наважувався голосно висловлюватися в присутності таких сановних осіб, але промимрив:

— Ну, Сондерсе Саплджо, вивозь своїх! Ти завжди казав, що шлюб принесе щастя нашій родині. Адже в тебе ще ніколи не було такої прекрасної нагоди виконати свою обіцянку.

— Ніхто про мене не згадав, — сказав ле Глор'є, — а проте я певен, що одержу цю нагороду швидше, ніж будь-хто.

— Твоя правда, мудрий друже, — сказав Людовік, — там, де йдеться про жінку, найбільший дурень має найбільше шансів на перемогу.

Поки обидва государі та їхні придворні бавилися жартами з приводу долі графині Ізабелли, настоятелька монастиря і графиня де Кревкер, з якими дівчина ввійшла до зали, марно намагалися втішити її. Настоятелька намагалася умовити її, що свята діва була б розгнівана всякою спробою не допустити ту, що дала щиру обіцянку постригтися, до святині святої Урсули. А графиня де Кревкер нашіптувала їй більш світські розради, що жоден справжній рицар, здобувши перемогу, ніколи не скористається проти її бажання з свого права на обіцяну герцогом винагороду, а можливо, переможець припаде їй до вподоби і вона скориться наказові герцога. Кохання, як і розпач, хапається за кожну соломинку: і хоч яка маленька та непевна була надія, яку відродив цей натяк графині де Кревкер, сльози бідолашної Ізабелли лилися вже не так гірко, коли вона добрала зміст цих слів[262].

Розділ XXXVI ВИЛАЗКА

Хай не втрачає ще надії

Засуджений на смерть,

І в серці, доки іскра тліє,

Не все зотліло вщерть.

Надія ледве вже помітна

Освітлює стежки;

Хоч ніч тривав безпросвітна,

Десь промінь є тонкий.

Голдсміт

Минуло кілька днів, і, нарешті, Людовік, усміхаючись від задоволеної мстивості, вислухав, що його улюбленець і радник кардинал де ля Балю вже стогне в залізній клітці, зробленій так, що в'язень не міг випростатися й сидів там скарлючений у три погибелі. В цій клітці нещасний кардинал прожив близько дванадцяти років. Допоміжне французьке військо, яке на вимогу герцога мав привести Людовік, вже прибуло, і тепер король втішався думкою, що коли воно й не може вистояти проти величезної бургундської армії, то все ж таки досить сильне, щоб оборонити його особу від насильства. Крім того, він бачив, що може перегодом здійснити свій улюблений план одруження дочки з герцогом Орлеанським, радіючи з цього, і, хоч був прикро вражений, що мусить виступити разом із своїми найблагородніпшми рицарями під корогвами свого власного васала і проти людей, яких він недавно підтримував, не давав цим обставинам себе бентежити, сподіваючися, що близьке майбутнє винагородить його за все.

— Випадок може допомогти виграти одну ставку, — сказав він своєму відданому Олів'є, — але тільки терпіння й мудрість виграють гру.

З такими почуттями одного чудового дня наприкінці жнив король сів на коня й, байдужий до того, що на нього дивляться скоріше як на трофей в урочистій процесії переможця, ніж на незалежного государя, оточеного своєю гвардією та рицарством, виїхав з готичних воріт Перонни, щоб приєднатися до бургундського війська, яке на цей час вирушило в похід проти Льєжа. Багато знатних дам, які були там в своїх найкращих убраннях, стояли на міських мурах і на баштах при головній брамі, щоб подивитися на воїнів, які вирушали в похід.