Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.

Вона не відповіла.

— Хочете щось випити?

— Ненавиджу цю кока-колу, — відповіла Наташа. — І що тут за гидоту п'ють!

— А як щодо горілки?

Вона підняла голову.

— Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? І де це він подівся? Чому досі не прийшов?

— Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.

— Прекрасна ідея, — сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав у житті: — І чому вона не виникла у вас раніше?

Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспо-коюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.

Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.

— Чому ви п'єте горілку? — запитала вона. — Хіба на вашій батьківщині її п'ють?

— Ні, — відповів я. — У Німеччині п'ють пиво та шнапс. Але я стер із пам'яті свою батьківщину і не п'ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п'ю не так уже й багато.

— Що ж ви тоді п'єте?

"І що за безглузда розмова?" — подумав я і сказав:

— Те, що є. У Франції я пив вино.

— Франція, — мовила Наташа Петровна. — І що тільки німці з неї зробили!

— Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.

— Звісно! Як ворог!

— А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.

— Не розумію.

— Я теж не розумію, — відповів я роздратовано.

Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.

— Хочете ще чарку? — запитав я. Нам справді не було про що говорити.

— Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.

Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.

— Ви тут живете? — спитала Наташа Петровна.

— Так. Тимчасово.

— Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.

— Можливо. Ви теж тут жили?

— Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибира-лася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.

Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.

Наташа Петровна підвелася.

— Мені пора.

На якусь мить я запанікував.

— Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.

— Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.

Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.

— Дякую за горілку, — сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: — Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.

Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев'яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.

Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Ме —лікова, Фелікс.

— Феліксе, як справи? — запитав я.

— Та так, як завжди, — відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. — Хіба буває інакше?

Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила не-самовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.

— На добраніч, Феліксе, — попрощався я.

— На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?

— Ні, Феліксе, дякую.

Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, — це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.

5

На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу — думати — я бачив уже не раз, а в коридорі готелю "Ройбен" навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським серед усього, що я встиг побачити в Америці.

Адвокат був кремезним чолов'ягою з широким плескатим обличчям, на носі — окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос

і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати йому глибини і в результаті майже шепотів.

— Ви емігрант? — прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.

— Так.

— І, звісно ж, єврей.

Я мовчав, тому він підвів голову.

— Єврей? — повторив він нетерпляче.

— Ні.

— Як? Ви — не єврей?

— Ні, — відповів я здивовано. — А чому ви запитуєте?

— Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.

— А чому ні?

— Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.

— Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.

— Пані Штайн не написала мені, що ви — не єврей.

— Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, — кинув я роздратовано. — Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?

— Я — американець, — відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. — Я не захищаю нацистів.

Я розсміявся:

— То для вас кожен німець — нацист?

Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.

— Хай там як, кожен німець — це потенційний нацист.

Я знову розсміявся.

— А кожен єврей — це потенційний убивця.

— Що? — адвокат перейшов на пронизливий фальцет.

Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!

— Як і кожен велосипедист, — пояснив я. — Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: "Велосипедисти теж". — "А чому велосипедисти?" — дивувалися перші. "А чому євреї?" Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.

Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.

— Непогано, — зауважив він глибоким голосом. — Такого жарту я ще не чув.

— Жарт старий, — відповів я. — Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.

Адвокат знову посерйознішав:

— У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.

— Я теж.

— Ви можете це довести?

— Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору — інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.

— За винятком шпигунів і провокаторів, — зазначив адвокат сухо.

— У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.

Адвокат почухався під столом.

— Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? — запитав він.

— Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.

Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

— У вас є тисяча доларів? — спитало широке обличчя.

— Ні, — відповів я різко. — У мене й сотні зараз немає.

Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

— А як ви збиралися платити?

— Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.

— Ви вже сиділи в такому?

— Так, — відказав я роздратовано. — Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, — загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: куку, ку-ку — дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.

— Як мило, — вирвалося у мене саркастично.

— Подарунок моєї дружини, — збентежено поквапився відповісти адвокат. — Весільний подарунок.

Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник — антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:

— Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.

— А що з гонораром?

— Я обговорю його з пані Штайн.

— Було б краще, якби і я знав.

— П'ятсот доларів, — сказав він. — Якщо схочете, заплатите частинами.

— Думаєте, ви зможете чогось домогтися?

— Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.

— Дякую, — сказав я. — Я зателефоную.

— От фіґляр, — не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, — її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! — було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.

Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому — жодної можливості втекти.

Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп.